Серце Атлантиди - Аврора Лав

Натхненна і схвильована я чекала на прихід Ділана. Написавши Скаю смс, яке він до речі проігнорував, я дуже сподівалася, що він все ж таки не припреться. Не хочу аби хтось знав про наш із ним зв'язок. Я сама ще не до кінця усвідомлювала, що між нами відбувається.

Короткий стукіт у двері. Не чекаючи моєї відповіді ручка заворушилася і в кімнату зайшов задоволений хлопець. Він замкнув двері на ключ, мовчки підійшов до столу та запалив полин.

— Нуууу? — Спитала протяжно, підстрибуючи від нетерпіння на місці.

А чаклун обвівши мене прискіпливим поглядом, витримував театральну паузу. Актор недороблений! Судячи з його задоволеної моськи, все було зрозуміло, але маленька частка сумнівів все ж таки плескалась в мені.

— Ось, — врешті вдоволено протяг хлопець.

Він дістав із невеликої шкіряної сумки, щось обгорнуте тканиною. Я повільно взяла це та звільнила від "упаковування". Це була дуже стара та незвичайна книга, я зробила висновки на підставі стану та обкладинки книги.

— Думаю це саме те, що нам потрібно, — зауважив мій гість, трішечки скривившись.

Тільки зараз я помітила рану на руці чаклуна.

— О, Боже! Ділане, що в тебе з рукою? — Вигукнула я стривожено.

— Все гаразд… — прохрипів він відводячи від мене погляд. 

Хлопець поспішив відсмикнути свою руку, тим самим намагаючись її сховати, але я встигла її перехопити. На правій долоні мого друга були моторошні опіки у вигляді якихось рун.

— Ділане… — схлипнула я, затискаючи рота долонею.

Я обережно, тремтячими пальцями, торкнулася його рани. Хлопець зашипів та зморщився від болю, але промовчав. Мої очі миттєво наповнилися вологою.

В той момент, коли я зустріла його погляд, мені стало неймовірно незручно та соромно. Через свій егоїзм я, навіть не задумавшись, наразила дорогу мені людину небезпеці.

Повільно перевівши погляд з його неймовірно добрих зелених очей на руку, я ніжно подула на неї та ледь відчутно доторкнулася своїми губами. Це була імпульсивна поведінка, а що я ще могла зробити? Я ні на що не варта! Хлопець тяжко проковтнув.

— Захист виявився складнішим, ніж я припускав, — майже безтурботно знизив плечима він. — Це магічний опік, він загоїться... Просто потрібно трохи більше часу.

— Ділане, мені так шкода. Може загоєння можна якось прискорити? — Запитала з надією у голосі. Я відчувала, як йому боляче, і чітко бачила, як він хоробриться.

— Ен… — почав щось белькотіти парубок, але по очах бачила, що мені то не сподобається, тож я вирішила зупинити то в зачатку.

— Ділан! Я хочу допомогти! — Я войовничо склала руки на грудях. Всі заперечення були марними. Я хотіла йому допомогти. Негайно. — Не можна просто так сидіти, щось треба зробити!

— Добре, — після затяжного мовчання та важкого погляду, спрямованого на мене, хлопець здався. — У лазареті повинна бути мазь яка може полегшити біль та прискорити процес загоєння. Але, як сама розумієш, я не можу просто так піти та взяти її, не пояснивши звідки на мені ці опіки…

— Опіки?! — Я приголомшено дивилася на хлопця. Він прикусив губу, зрозумівши, що бовкнув зайвого.

— Енжела, все загоїться... згодом. Давай краще прочитаємо напис на твоїй скриньці. Не дарма ж я позичив цю книгу.

Чаклун відвів від мене погляд та очима став шукати шкатулку. Він намагався перевести тему розмови, але не на ту натрапив! 

— Та зараз! Ділан Роджерс, негайно покажи мені решту опіків! — У наказному тоні я звернулася до чаклуна. Цієї миті я випромінювала беззаперечну рішучість, і з цим було дуже важко сперечатися.

Напевно, зі сторони ми були схожі на хлопчиська, що нашкодив, та його маму, що намагалася достукатися до малого бешкетника.

Ділан гнітюче глянув на мене, приречено зітхнув та повільно став стягувати з себе кофту. Мої зіниці розширилися від побаченого жаху та шоку. Все тіло, під чорним худі, друга було вкрите моторошними ранами, ніби його лупцювали розпеченим батогом.

— О, Ділан... Я... Мені... О, Боже... пробач мені... Не треба було... Я... більше ніколи... О, Ділан… Мені так шкода… — Не існує слушних слів аби виразити весь мій розпач.

Сльози самі собою покотилися з моїх очей. Я уривчасто дихала, закриваючи рота долонею, намагаючись утримати німий крик. Не було потрібних слів, щоб висловити, що я відчувала дивлячись на страждання друга. На страждання друга, які він зазнав через мене!

Хлопець м'яко посміхнувся, підходячи ближче до мене. Він стер сльозинку, що котилася по моїй щоці, та турботливо поцілував у лоба.

— Тихіше... Все загоїться. Ти ні в чому не винна. Я знав про ризики. Це моє свідоме рішення. Я ж живий. Все добре. — Хлопець весело посміхнувся. 

А я дуже розлютилася на його безтурботну поведінку. Це якийсь сюр! Після всього, що йому довелося пережити він ще й і заспокоює мене! З глузду з'їхати!

— Ділане Роджерс, ми негайно йдемо до лазарету! Без жодних заперечень! І якщо доведеться викрасти цю мазь, ми зробимо це!

— Але ж...

— Ніяких "але”! Одягайся жваво! — Скомандувала я, дивлячись вимогливо і без натяку  на поблажливість.

Я дбайливо прикрила злиденну книгу, залишивши її на ліжку, і вийшла з кімнати, не чекаючи реакції чаклуна. Ділан скоро наздогнав мене в порожньому коридорі.

— Який план, міс Голден? — В'їдливо поцікавився хлопець. 

— Зцілити тебе, — злісно пирхнула я йому у відповідь. — А потім відлупцювати тебе до півсмерті, за твою дурість та безтурботність.

— Ну, тоді нехай краще все залишається як є, — тихенько посміювався чаклун ідучи поряд.

Час уже був пізній, ішла перша година ночі. Більшість мешканців вже були у своїх ліжках та мирно спали. Коридори були порожніми, зрідка зустрічалися окремі роззяви. Ми намагалися йти якомога тихіше. Вийшовши з житлового крила, ми попрямували у бік лазарету. Нам пощастило, біля лазаретного крила нікого не було. Якщо ж там і були пацієнти, то вони відпочивали по своїх палатах.