Серце Атлантиди - Аврора Лав

Ледве пересуваючи кінцівками, я потягла своє ледь живе тіло у бік житлового крила.

— Енжела, тобі краще в лазарет, — схвильовано зауважила подруга, скосивши погляд в бік цілительського крила.

— Все нормально, — вже звично відмахнулася я. — А де всі твої садна?

— Я ж Спірит, — витріщилася на мене, з докором у погляді, дівчина. Мов: це так очевидно, і скільки можна! — У нас дуже швидка регенерація. Але я страшенно втомилася.

— Щастить тобі, — скривилися я, торкаючись свого побитого обличчя. Зараз я відверто заздрила подрузі.

— Ен, пішли, я проведу тебе до лазарету, — наполягала вовчиця, ляскаючи на мене своїми пишними віями.

— Ну добре. Вмовила. — Здалася я, бо протистояти її оченятам було неможливо.

Ми повільно крокували у відповідному напрямку. Сібіл взяла мою сумку, а я міцно притискала футболку до розсіченої брови. Справді, не дуже хотілося провокувати голодних вампірів, однак про це повинен був потурбуватися наш тренер! 

Поки ми перетинали заднє подвір'я, я помітила, як нам на зустріч мчав стривожений чаклун.

— О жах! Що з тобою трапилося, янголятко?! — Вигукнув хлопець, наближаючись до мене впритул.

— Зі мною сталося заняття з бойових мистецтв, — отруйно хмикнула я, незадоволено сіпнувши плечима.

— Що? — Шоковано запитав Ділан. Він переводив погляд з мене на Сібіл, і тільки коли дівчина кивнула, підтверджуючи мої слова, хлопець повернув собі здатність говорити. — А хто ваш тренер?

— Страж Семюел, — боязко промовила подружка.

— Угу, — задумливо протягнув чаклун, почісуючи підборіддя. Він завжди так робив, коли про щось розмірковував.

— Що означає твоє “угу”? — Нервово та підозріло спитала я.

— Нічого... Пішли, я тебе зцілю. — Хлопець нахабно обійняв мене за плечі.

— Ділан, ми якраз йшли до цілителя, — скинувши його руки, я войовничо підвела підборіддя.

— Я прошу тебе, Енжела, перестань. Навіщо тобі цілитель, якщо є я? Ходімо. — Він променисто посміхнувся та підморгнув Сібіл.

— Окей, Сібіл я піду з ним, адже він не відстане, дякую тобі. Побачимося завтра.

— Добре. Завтра субота, обов'язково треба придумати щось цікавеньке. — Радісно прощебетала подруга.

— Не знаю, як тобі, а мені треба вивчити цілу купу всього до наступного тижня, — насупилася я, пригадуючи довжелезний список поточних справ.

— Це навіть не обговорюється, моя дорогенька! Ділане, потурбуйся про неї. — Наостанок крикнула обурена дівчина, й пішла геть.

— Ходімо, дорогенька, — весело хмикнув чаклун, знову обіймаючи мене за плечі. — Не можу спокійно дивитись на тебе у такому стані.

Через десять хвилин ми зайшли до кімнати Ділана. Я вперше була у чоловічій частині житлового крила академії. Його кімната була дуже простора та затишна, з акцентом на темно-зелений колір.

— Сідай, — скомандував чаклун.

Я слухняно сіла на край ліжка. Він приніс з ванної кімнати мокрий рушник та сів поруч. Заплющив очі, простягнув руку й почав щось шепотіти. Від його долонь линуло ледь-ледь помітне зеленувате сяяння. Всі мої садна огорнуло невагомим теплом, що змінилося на легке та приємне пощипуванням. Мені вже було знайоме це відчуття. Я, немов зачарована, дивилася на зосереджене обличчя друга.

— А коли навчають цілительству бойових магів?

Мене дуже зацікавила ця інформація, адже я знала, що Ділан бойовий стихійний маг. І насамперед їх навчають боротися.

— На четвертому колі, — спокійно відповів хлопець, змиваючи засохлу кров з тих місць, де ще секунду тому були рани.

— Але ж ти тільки на третьому? — Поставила я логічне запитання.

— Я маю схильність до зцілення, тож мене Віл навчив кілька років тому. В основному це заліковування незначних травм, типу синців та садна. Що дуже виручало після наших із братом божевільних експериментів. Перший раз по-справжньому я застосував свій Дар на тобі, тоді коли ми врятували тебе від тих божевільних. Я не знав вийти чи ні, але я дуже радий, що все скінчилося добре. Ось. — Ніжний дотик Ділана підняв мій настрій, коли він погладив мене по щоці.

— Дякую, — прошепотіла я вдячно.

— Все, що завгодно, янголятко, — він повільно нахилився та поцілував мене в лоба. — Прошу, бережи себе.

А потім чаклун підвівся й запалив щось у себе на столі. За запахом я здогадалася, що це був полин.

— Я думаю, Ордо не просто так поставило тренувати групу, там де є ти, саме Семюеля, — розмірковував хлопець, міряючи кроками свою кімнату.

— Чому? — Здивовано запитала я, зручніше вмощуючися на ліжку.

— Семюел один із найкращих Стражів Ордо. Він ніколи раніше не навчав нікого окрім інших стражів.

— Ну, у нього це виходить геть жахливо! Він просто всіх нас сьогодні покалічив. — Я насупилася та закотила очі, згадуючи сьогоднішнє тренування.

Хлопець голосно розреготався.

— А можна я побуду на наступному тренуванні? Дуже хочу бачити як досвідчений вовк б'є цуценят. — Не переставав сміятися він, майже скрутившись навпіл та схопившись за живіт.

— Дуже смішно! — Жбурнула я в нього подушкою. — Ти справді вважаєш, що це через мене?

— Так, — заспокоївся хлопець та без жартів подивився на мене. — Я в цьому впевнений. Ордо хоче, щоб ти навчилася добре боротися та боронити себе, але, мабуть, не хоче привертати до цього зайвої уваги.

Я тяжко видихнула. Мене вже до бісиків дратували вічні плани Ордо, які вони будували навколо мене, не присвячуючи саму мене хоча б в їхню частину!

— Ен, чому ти сьогодні пропустила заняття Вільяма? — Раптом дуже серйозно спитав Ділан.

— Я... ем... я... А звідки ти знаєш? Та й взагалі, яка тобі різниця?! — Підібралася я готова до захисту.

— Енжела, я серйозно. Чому? — Він обперся на письмовий стіл склавши руки на грудях.

— Просто не захотіла… — я відвела очі у бік. В нього зараз був нестерпно осудний та повчальний погляд.

— Що? Це дуже безвідповідально з твого боку. — Скипів чаклун.