Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ділан, — через кілька хвилин приємного мовчання порушила я тишу.

— Що, янголятко? — Ніжно запитав він, повертаючи обличчя у мій бік.

— Я така рада, що в мене є ти. Ти мій найкращий друг, Ділане. Дякую… — Нарешті я розплющила очі та подивилася в зелений вир, що випромінював лагідність та спокій. — Пообіцяй мені дещо.

— Що завгодно.

— Пообіцяй, що ніколи не залишиш мене.

— Обіцяю. Ніколи.

Ми ще довго просто лежали ось так, узявшись за руки.

Розуміючи, що стала провалюватися в сон, я встала з ліжка та прибрала книги. Ділан теж знехотя підвівся. Його увагу привернула скринька, що стояла на полиці за книгами.

— Що то за краса така? Виглядає неймовірно. — Він потягнувся та взяв шкатулку.

— Це мені віддала твоя мати, тобто Декан Роджерс, — розправляючи ліжко, не обертаючись відповіла. — Сказала, що це залишила моя мама. Вона хотіла, щоб Ордо передало мені це в день церемонії.

Закінчивши з ліжком я почала шукати піжаму. Взагалі я активно готувалася до сну.

— А що всередині? — Поцікавився хлопець, уважно роздивляючи предмет.

— Не знаю…

Ділан дуже здивовано глянув на мене. Я зніяковіла.

— Ну, я не відкривала. Не знаю... Не готова ще… — Прошепотіла відвертаючи погляд.

— Розумію, — тактовно зронив чаклун. Він зробив крок, щоб повернути шкатулку на своє колишнє місце.

— А знаєш… може варто відчинити… — розмірковувала я в голос. — Давай її сюди.

— Звичайно, — Ділан вклав свою ношу мені до рук. — Добре, я піду. Залишу тебе наодинці.

Він вже збирався прощатися, але я перервала його.

— Ні! Залишся. Хочу, щоб ти був поруч. — Майже скрикнула я дивлячись на нього благаючими очима.

— Добре, — без вагань погодився друг.

Ми разом присіли на софу. Я тремтячими руками тримала скриньку. Тяжко видихнула. Подивилася на Ділана, потім перевела погляд на річ, що була у моїх руках. Потяглася до кришки та зробила зусилля, щоб її відчинити.

— Не відкривається…

Я доклала трохи більше зусиль, але скринька не піддавалася.

— Можна я спробую? — Запитав хлопець.

Я згідно кивнула та простягла йому скриньку. Він покрутив її в руках, зробив кілька безрезультатних спроб відкриття.

— Цікаво, — задумливо промовив чаклун, уважно роздивляючи предмет.

— Що саме?

— Вона ніби зачарована. Дивись. — Тицьнув він її прямо мені під ніс. — Немає ані замків, ані отвору для ключа.

Я взяла скриньку до рук та стала уважно розглядати її з усіх боків. Під подушечками пальців я відчула якусь рельєфність. Пильно придивившись, побачила ледь помітний викарбуваний напис.

— Ділан, дивися. Що тут написано? — Тепер уже я тицьнула скриньку під ніс другу.

— Дуже цікаво... Я не знаю цієї мови. — Розгублено констатував чаклун.

Хлопець вирвав аркуш паперу з блокнота, що лежав на столі, та переписав на нього символи зі скриньки.

— Я спробую з'ясувати, що це за мова, — пояснив він.

— Можливо, це призначене просто для декору?

— Дуже сумніваюся, — він пильно вдивлявся у напис та смішно чухав підборіддя. — Гаразд, янголятко, вже пізно. Ти втомилася, лягай відпочивай, а з цим ми завтра розберемося.

Ділан поставив скриньку на місце. Він розвернувся до мене, стиснув у своїх теплих ведмежих обіймах і поцілував у маківку. 

— Солодких снів, — тихенько побажав чаклун.

Незважаючи на все, сон швидко прийшов до мене. Наступний день проходив добре, я захоплено слухала професорів і дізнавалася багато нового та цікавого. Мені подобався підхід до навчання у Квік.

О другій годині дня на мене чекало заняття у професора Роджерса. Чим ближче наближався призначений час, тим сильніше я нервувала.

— Гей, ти зовсім не торкнулася їжі... Ти добре почуваєшся? — Стурбовано спитала Сібіл, дивлячись на розколупаний обід на моїй тарілці.

— Я… — трішки здригнулася я відгороджуючись від своїх роздумів. — Так, просто замислилась.

— Як скажеш, — погодилася дівчина, але в її очах промайнуло хвилювання. — Ех... Чекаю не дочекаюся на завтра. — Мрійливо закінчила вона.

— А що завтра? — Дивлячись на задоволене обличчя подруги, я не розуміла, що вона має на увазі.

— Завтра огляд фізичної підготовки та вмінь, — обурливо повідомила дівчина, свердлячи мене докірливим поглядом. — Вони подивляться та оцінять здібності кожного, а потім сформують окремі групи. Ти чого? Ми ж із тобою це вже обговорювали! Вважаю, у мене вийде їх здивувати. Мій брат з самого дитинства вчив мене битися. О, а ось якраз і він! — Дівчина задерикувато помахала рукою комусь за моєю спиною.

— Привіт, люба сестро, та подруга сестри, — вовк нахабно сів на лавці поруч зі мною. Занадто близько до мене. 

Я кивнула йому на знак вітання і втупилася у свою тарілку.

— Енжела! Її звуть Енжела! — Розгнівано пирхала Сібіл, погрожуючи братові виделкою.

— Та я жартую, охолонь. Звісно, ​​я запам'ятав. Ти чого така нервова? Все добре? — Нахабний і самовдоволений тон вовка в одну мить змінився на дбайливий і співчутливий. Він дуже ніжно глянув на сестру.

— Добре, — зніяковіла дівчина. — Просто Енжела моя єдина подруга. І я б хотіла, щоб ви потоваришували.

— О... це ми можемо. Адже так? Потоваришуємо?

Нахабник у ньому повернувся так само швидко, як і зник. Хлопець перевів на мене свій неприховано хтивий погляд, а під столом намацав моє коліно й почав його погладжувати. Від зухвалості хлопця я подавилася своїм соком, рідина полилася через ніс. Я різко схопилася на ноги.

— Я... ем... Мені вже час. Побачимося!

Не чекаючи відповіді подруги я почала віддалятися, встигнувши тільки жбурнути крижаний погляд у зухвалого вовка.

Так, що він собі дозволяє?! Я заскочила у вбиральню, та вмилася холодною водою. Щоки палали від злості та обурення. Потрібно якось належним чином навчити його манерам. Але не зараз. Привівши себе в порядок, швидким кроком я попрямувала до кабінету професора Роджерса.