Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Візьми перо. Доторкнись до нього. Проведи по ньому пальцями, відчуй його. Відчуй його вагу, текстуру. Закрий очі. Постарайся запам'ятати свої відчуття. Спроєктуй це у своїй свідомості.

Професор зупинився та уважно подивився на мене. Відкривши одне око я знову кивнула. Я вже читала про це у підручниках. Задовольнившись моєю реакцією чоловік продовжив. 

— Не розплющуючи очей поклади пір'ячко перед собою, —  я слухняно виконувала настанови професора. — Добре. А тепер уяви, що воно здіймається вгору. Не поспішай. Просто зосередься на цьому відчутті. Уяви як перо, що лежить перед тобою, підіймається в повітря. Відчуй його невагомість.

Чоловік все говорив й говорив вводячи мене, своїм монотонним голосом, в якийсь транс. Але нічогісінько не відбувалося. Я намагалася уявити як це бісове пір'я злітає, намагалася відчути його невагомість, але нічого. Абсолютно нічого.

— У мене не виходить! — Роздратовано скрикнула я розплющуючи очі.

— Нічого страшного, Енжела. Ми тільки-но почали. Ти маєш проникнути в саму глибину себе, ментально торкнутися свого Дару, відчути його. Тобі треба повірити у себе. Повірити у свої можливості. Повірити в те, що ти здатна змусити це перо злетіти.

— А якщо я не здатна…

— Ти маєш потенціал зробити це і я цілковито в цьому впевнений. У момент коли ти намагаєшся відкритися я відчуваю твою енергетику. І вона надзвичайно потужна. — Підбадьорював мене професор міряючи кабінет широкими кроками.

— Але…

— Продовжимо, — різко обірвав він та нагородив мене суворим поглядом.

Протягом наступних двох годин я намагалася змусити це перо хоча б здригнутися, але все було безрезультатно. Під кінець моя голова страшенно розболілася. Я була дуже зла, роздратована та розчарована. Я злилася на себе. Моє почуття нікчемності було непереборним.

— Я вважаю, що на сьогодні достатньо, — перервав мої марні потуги професор Роджерс. —  Енжела, візьми цю книгу, прочитай перші три розділи, зроби короткий конспект, завтра ми це обговоримо. — Він протягнув мені підручник. — За стінами цього кабінету не намагайся застосовувати магію.

— Але я думала попрактикуватися ввечері у своїй кімнаті, — знизила я плечима притискаючи до грудей книжку.

— Це виключено. Ми не знаємо твої межі та чим це може загрожувати. Тільки в цьому кабінеті та в моїй присутності. Ти мене почула? — Суворо запитав професор.

— Так, я Вас почула.

Залишок дня пройшов як у тумані. Всі мої думки оберталися навколо подій, що трапилися у кабінеті номер 103. Я не змогла зосередитися на решті навчального процесу, а там було над чим поміркувати.

Система навчання та розподілу в Академії була досить специфічна. Адептів першого кола цього року було 43. З них семеро новообернених вампірів, а решта здебільшого чаклуни та перевертні.

Вампіри спочатку, у підземеллях, навчаються контролювати спрагу, а вже потім допускаються до загальних занять. Все це дуже індивідуально. У деяких вампірів на це йде кілька місяців, а деяким треба кілька років.

Чаклуни та перевертні були поділені на невеликі групи відповідно до своєї приналежності, віку та вмінь. В Академії не існувало чіткого віку приймання адептів, головне, щоб особа була повнолітня. Кожна група мала свої заняття, які робили ухил саме на необхідні їм навичкам. 

Всі чаклуни перші пів року навчалися по одній, загальній програмі. А далі кожного чекав індивідуальний відбір. Можливість змінити факультет залишалася відкритою, головне, щоб твої навички відповідали його запиту.

Спільні заняття проходили у величезному лекційному залі. Сьогодні у мене було заняття з історії світу, ми з Сібіл сиділи разом. Дівчина захоплено слухала лектора, при цьому встигала мені тихенько коментувати почуте та ділитися своїми враженнями, а я зовсім не слухала ані її, ані професора. Я була повністю занурена у свої думки.

Після закінчення навчального дня втомлена і вимотана я йшла у бік західної обідньої зали, хотілося забитися десь у темній коморі та відпочити від такої кількості людей. Я була настільки поглинута своїми думками, що не помітила чоловіка, у якого врізалася на повному ходу. Сильні руки впіймали мене і не дали впасти.

— Ой, вибачте… 

— Янголятко, ти мало не збила мене! — З посмішкою на обличчі обурився хлопець.

— Ділан? А якого біса ти стоїш, немов мармурова постать у мене на шляху? — Одразу почала я захищатися.

— Я був певен, що ти помітила мене й зупинишся, а ти… — хлопець розреготався до сліз, а потім обійняв мене і притиснув до себе. — Гаразд, пішли розкажеш як пройшов твій перший день.

— Взагалі то я йшла вечеряти, — звільнившись від обіймів друга, я войовничо склала руки на грудях.

Розмова з Діланом про мій провал була останнім, що я хотіла робити, адже я не була настроєна на такі розмови.

— Чудово, — незворушно сказавши, він поклав свою долоню на мою спину, тим самим ніби підштовхуючи мене йти вперед.

Коли ми йшли коридорами, я помічала зацікавлені погляди тих, хто проходив повз нас. Чомусь мене це збентежило. А Ділан із гордо піднятою головою весело йшов, усміхаючись на всі 32 зуби.

У залі народу було небагато, переважно робітники та службовці, що мене дуже навіть влаштовувало. Набравши їжі, ми сіли в кутку зали.

— Нууу? — нетерпляче простягнув хлопець, показуючи своє незадоволення.

— Що “Ну”? — Мене тішило, як смішно сердився зеленоокий.

Ділан пирхнув та засипав мене питаннями:

— Як твій перший день? Які враження? Цього чекала від Квік?

— Я взагалі нічого не очікувала, — злостиво огризнулася я. — День виявився дуже разючим та важким, я страшенно втомилася. А ще професор Роджерс дав завдання додому, а я загалом не маю сил… Не знаю…

— Вільям? Роджерс Вільям твій професор? — Пожвавішавши спитав друг.

— Так. А що? — не одразу зрозуміла я його інтерес. — Стоп. Це, що твій брат?

— Так, — відповів він із задоволенням та гордістю у голосі. — Ти у надійних руках. Попри свій вік, він є дуже талановитим та досвідченим. Тобі страшенно пощастило з професором. Він багато чому мене навчив, та й зараз продовжує вчити. Я дуже радий за тебе.