Серце Атлантиди - Аврора Лав
— А що про нас говорити? Все і без того зрозуміло. Ми друзі. Я це дуже ціную і пишаюся цим. Чи твоя дівчина проти нашої дружби? — Я намагалася говорити твердо і спокійно, але на останньому реченні мій голос сіпнув.
— Дівчина? – Дуже здивовано запитав хлопець.
— Ділане, ти зустрічаєшся з найкрасивішою жінкою на світі. Ти думаєш це могло якось пройти повз мене? А ще я вчора бачила вас разом, ви дуже гарна пара. Не розумію тільки чому ти приховував…
— Енжела, все не так... Ну майже не так. Ми насправді зустрічалися з Келлі якийсь час, але вчора розлучилися. Я не хотів тобі нічого говорити поки не порву з нею, а розлучатися через телефон якось не гідно, от і довелося чекати поки вона приїде.
— Розлучилися? Але навіщо? У вас це було не серйозно? — Я щиро дивувалася та не розуміла.
— Насправді ні. У нас, начебто, було все дуже добре та серйозно. Напевно, я навіть любив її, або так думав. Вона чудова дівчина, просто я зустрі…
— Доброго дня, вибачте, що завадив, – перед нами з'явився Семюель. — Енжела, твоя машина припаркована у гаражі. Ось, тримай ключі.
Що? Ми залишили мою машину у квартирі Евана. Отже, він був сьогодні тут? Може він досі тут? Чому не він віддав мені ключі?
Тільки подумавши про золотоокого вампіра, моє серце одразу ж зрадницьки частіше забилося. Якби я не намагалася поховати в собі ці почуття, у мене виходило це дуже кепсько.
— Дякую, — я простягла руку до ключів. — Еван тут? — Хрипко видавила я.
Як я хотіла, щоб він опинився тут. Я хотіла побачити його, поговорити з ним. Я і сама не здогадувалася як я скучила за ним. Це якась чортівня! Мозком я розумію, що не повинна тягнутися до нього, але серце уперто не слухається.
— Ні, він поїхав ще вранці, — спустив мене на землю суровий голос Стража.
— Ясно… шкода… — ледве чутно прошепотіла я. Це було сказано швидше для мене, ніж для сторонніх.
— Всього найкращого, — чоловік розвернувся та пішов, а я продовжила сидіти, немов у трансі.
Чому я так реагую на Евана? Що я відчуваю до нього? Я мушу його забути! В нього є дівчина! І мені він ніколи нічого не обіцяв. Навпаки, завжди намагався відштовхнути від себе, зупинити мене. А я дурна! Закохалася? Ні... Не може бути!
— Ен, все добре? – Обережно доторкнувся до мого плеча чаклун.
— Ох... — сіпнулася я від несподіванки. Занадто сильно я поринула у свої думки, що примудрилася злякатися. — Так... Пробач, замислилась. Так, що ти там казав поки Семюел тебе не перебив? Ах, так… згадала. Якщо ти кажеш, що Келлі така чудова. Я вірно запам'ятала її ім'я? — Хлопець машинально кивнув. — І тобі здається, що ти її любиш. То навіщо розлучатися? Не розумію... Треба берегти ці почуття! Коханням ніхто не розкидається, Ділане!
— Все правильно… Я розумію… Просто так вийшло, що я полюбив іншу.
— А чи в тебе, випадково, немає номера Евана? – перебила я хлопця. Він дуже шумно видихнув, і з відчутним смутком зазирнув мені у вічі. — Ой, пробач! То чому ти вирішив розлучитися з нею?
— У тебе є почуття до Евана? — Різко запитав він. — У мене залишився його номер. Я не вважаю, що це гарна ідея, Енжела. Але якщо тобі він такий необхідний, я дам його.
Я опустила голову вниз і нічого не відповіла. Кілька миттєвостей ми так мовчки й простояли. Поки у Ділана не скінчився терпець. Він підняв моє підборіддя, заставляючи дивитися йому в очі, променисто посміхнувся та підморгнувши промовив:
— Для цього й потрібні друзі. Чи не так, янголятко?
Я посміхнулася йому у відповідь.
— Ти мій найкращий друг, Ділане Роджерс!
