Серце Атлантиди - Аврора Лав

Мене приємно здивувало, як Ділан тепло відгукувався про свого брата. З яким захопленням він говорив про нього. За вечерею я розповіла другові свої враження щодо мого першого навчального дня. Він дуже уважно слухав і посміхався, згадуючи й розповідаючи мені про свій перший день. Він розповів, як переплутав аудиторії та потрапив на лекцію четвертого кола, як його ані трохи не збентежила складність програми та як він ще й встиг помудрувати поправляючи професора.

— Та ти справжня вискочка, Ділане Роджерс! — голосно вибухнула я.

Я так сильно сміялася, що не могла зупинитися. Ділан зміг мене трохи відволікти від переживань. Ми не порушували тему моїх здібностей, оскільки знаходилися в громадському місці, а ця тема не для сторонніх вух. Повечерявши хлопець провів мене до кімнати та зайшов разом зі мною всередину.

— Ось, — Ділан витягнув з кишені якийсь пакунок і простягнув його мені.

— Що це? — Запитала я зачиняючи двері.

— Це зачаклований полин. Підпали його. Поки він горітиме ніхто не зможе підслухати тебе.

— Дякую, — розгублено зронила я.

Чаклун голосно зітхнув та закотив очі. Він забрав у мене полин та підійшов до столу, уважно вивчив розставлені на ньому предмети, зазирнув у шухляди. Я вже збиралася обуритися, як нарешті здогадалася, що він шукає. Взявши із тумбочки свічник я передала його хлопцю. 

— О, те що треба! Дякую. — Він задоволено кивнув, виклав траву у кам’яний свічник та запалив її.

— А тепер найцікавіше, — обертаючись до мене задоволено хіхікнув хлопець. — Хутчіше показуй чого ти вже навчилася!

Він весело стрибнув на ліжко і палкими очима став дивитися на мене. Я схилила голову вниз. Розчарування та лють знову нахлинули на мене.

— Нічого! Нічого я не можу! — З неприхованим роздратуванням заявила я.

Ділан відразу перестав усміхатися. Він стрімко наблизився до мене, підняв моє підборіддя та пильно зазирнув у вічі.

— Це тільки перший день, янголятко. У тебе обов'язково все вийде. Я знаю.

Він дбайливо і ніжно обійняв мене. Я обійняла його у відповідь. Кілька хвилин ми мовчки так і стояли.

— Що там за завдання дав тобі Віл? Давай я допоможу. — Ніби нічого не було, запитав друг, випускаючи мене зі своїх міцних та надійних обіймів.

Своїми обіймами чаклун забрав усю мою тривогу та невпевненість.

— Ось, — я дістала потрібний підручник. — Але я хочу сама все зробити. — Уперто додала я. 

Я цінувала допомогу друга, але для мене було важливо зробити це самій.

— Як скажеш, Ен, — спокійно відповів зеленоокий, без натяку на образу. — Тоді я просто побуду тут. Ти не проти? — Він знову стрибнув на моє ліжко.

— Ні... але ти хіба не маєш своїх справ? — Тихо запитала я, відчуваючи себе ніяково.

— А звучить так, ніби все ж таки проти, — з іскорками в очах зауважив він.

— Залишайся, — твердо зронила я. — Тільки не заважай мені!

Іноді Ділан здавався нестерпним! Хлопець насупився і закотив очі, жестом зобразивши, як він закриває свій рот на замок і викидає ключик. Після цього він зручно улігся на ліжку.

Я пирхнула, дістала книгу та зошит, і умостилася поряд із ним. Мовчки я поринула у вивчення матеріалу.

Перші розділи були вступними, в них описувалося як правильно проникнути всередину себе та відчути Дар. Я дуже уважно читала, роблячи короткий конспект. Іноді заплющувала очі та пробувала щось відчути. Ділан мовчки спостерігав за мною та інколи посміхався. Мене це відволікало, і я легенько била його подушкою. Закінчивши свій конспект, я перекинулася на спину і глибоко видихнула.

Одне питання дуже цікавило мене весь цей час, але я ніяк не наважувалася його поставити. Заплющивши очі я все ж таки наважилася:

— Ем... то ти помирився зі своєю красунею?

Ділан шумно видихнув, підвівся на ліктях і важко глянув на мене. Я відчувала його погляд на собі, але не наважувалася відповісти йому тим самим.

— Ні, — безбарвно відповів він.

— Чому? — Я намагалася тримати голос рівним, проте він зрадницьки вібрував.

— Все складно… — після невеликої паузи зітхнув чаклун. — А ти поговорила з Еваном?

— Ні…

— Чому?

— Все складно, — усміхнулася я. Мене розсмішив наш багатослівний діалог.

— Поясни. Що між вами? — Вже вимогливіше запитав Ділан.

Якийсь час я мовчала, спочатку думаючи чи варто взагалі відповідати, а потім намагаючись підібрати потрібні слова. Весь цей час хлопець терпляче чекав. Я вирішила, що Ділан заслуговує на мою відвертість. Може ця розмова і мені допоможе розібратися у своїх відчуттях.

— Ех... між нами нічого... З його боку так точно. А я не знаю... можливо він мені трохи подобається... Не знаю... Не можу пояснити це… — Я говорили тихим тремтячим голосом, при цьому нервово заламуючи пальці. — Вчора я просто була зла, що не він передав мені ключі, а Семюел. От і хотіла зателефонувати та дізнатися чому. А тепер я не вважаю, що це гарна ідея. Якщо він сам не захотів побачитися, то нав'язуватись я не стану... Якось так…

Лежачи на спині з закритими очима, я відчувала, як хлопець повільно ліг поряд зі мною. Він ніжно накрив своєю рукою мою. Марш приємних мурашок пройшовся від кінчиків пальців до самої верхівки голови. Це викликало в мені дуже теплі та ніжні почуття. Мені захотілося сильніше стиснути руку друга.

Друга. Безумовно, я відчувала гаму теплих почуттів до цього хлопця. Мені було приємно з ним бути поруч, спілкуватися. Він такий надійний та чуйний. За такий короткий час його присутність у моєму житті стала життєво необхідною.

Я знаю, це максимально егоїстично, але я хочу, щоб він був поруч. Завжди поруч. Без нього я навряд чи зможу.

Я чудово усвідомлювала, що мої почуття до нього перебували на тонкій межі. Це не те, що я відчувала стосовно Евана, це щось інше. Мені були приємні його дотики, обійми, слова підтримки, але сексуального потягу я не відчувала до нього жодного разу. Так я, здається, ревнувала його. Гаразд, безперечно точно я ревнувала його. Але я розуміла, як друг він буде поруч, а якщо перетнути цю тонку межу, все може посипатися. Він може піти з мого життя, а я до цього не готова.