Серце Атлантиди - Аврора Лав
Понеділок. Дев’ята година ранку. Кабінет номер 103.
Я стою перед дерев'яними дверима і не наважуюсь постукати. Що на мене чекає за ними? Це мій перший урок з магічного мистецтва. Цікаво, як все пройде. А якщо у мене не вийде… Страх паралізував мене.
Досить! Я повинна зібратися та увійти в ці кляті двері! Даю я собі войовничі настанови та, короткий невпевнений стукіт, відчиняю двері й заходжу. Потрапляю до просторого темного кабінету. Біля невеликого вікна стоїть важкий дерев'яний письмовий стіл, навпроти нього зручне крісло, біля стіни дві масивні шафи з книгами та теками, одна прикрита шафа з якимись баночками. Я помітила високого молодого чоловіка, що стояв біля вікна і зустрівши мій погляд, він ледь помітно посміхнувся.
— Доброго ранку, міс Голден. Мене звуть Вільям Роджерс, я ваш професор з магічних дисциплін. — Привітно представився чаклун.
Роджерс? Цікаво він має якесь відношення до сім’ї Ділана?
— Доброго ранку, професоре. Рада знайомству. — Трішки тремтячим від хвилювання голосом привіталася я.
Потім невпевнено сіла у крісло, що запропонували мені жестом. Чоловік зайняв своє місце за письмовим столом.
— Хочу одразу домовитися щодо формальності нашого спілкування. Називайте мене просто Вільям. Так нам буде зручніше та легше налагодити контакт.
— Як скажете, професоре, — машинально погодилася я.
— Вільям, міс Голден, — ледь помітно та докірливо усміхнувся чоловік.
— Енжела, — поправила я його, та з викликом подивилася на професора, а він у відповідь ширше усміхнувся.
— Думаю, ми спрацюємося, Енжела, — після короткої паузи тон професора знову набув ноток серйозності. — Отже, я ознайомлений з усіма нюансами твого навчання. Спробуємо разом розкрити твій Дар та навчитися ним користуватися.
Професор підвівся й підійшов до шафи, відчинив масивні дверцята та дістав звідти якусь посудину. Він поставив її переді мною на стіл. Вона нагадувала глибоку піалу. Вироблена чи то з глини, чи то з каменю… незрозуміла. Хм… цікаво. Однозначно, це був якийсь артефакт, чи щось на кшталт того. Вся піала була вкрита різьбленими візерунками, точніше рунами. Я не знала їхнього значення, але була впевнена, що то саме руни. Руни у магії відіграють дуже велику роль.
— Це стандартний та найпростіший спосіб для визначення направленості Дару мага, — почав пояснювати чоловік вказавши на чашу. — Не бійся, це абсолютно безпечно. Нам знадобиться лише краплина твоєї крові.
Я трішки перелякано витріщилася на чоловіка, він поблажливо посміхнувся та дістав якийсь предмет схожий на ручку, але з гострим кінчиком.
— Протягни, будь ласка, мені руку. Я проколю тобі палець. Ти ж доросла дівчинка, мені не доведеться тебе вмовляти? — Засоромив мене професор.
— А як це працює, — з острахом поцікавилася я, відтягуючи неминучий момент.
— Це Патера Інвенторум, при контакті з кров’ю чарівника вона відкриває секрети його Дару, — спокійно почав роз'яснювати чоловік, не збентежений моїм запитанням, лагідно торкаючись візерунків піали. — Кожна викарбувана руна відповідає окремій силі, чи специфіці. Після взаємодії з кров’ю над чашею з’явиться відповідна руна. У деяких магів їх може бути декілька. Тож, настав час пізнати себе, Енжела.
Піднявши брови, він лагідно посміхнувся, що дозволило мені зрозуміти, що все буде добре. Його голос, манера поведінки, неосяжне добро, що плескалося в зелених очах - це все викликало довіру.
Чоловік взяв мою руку та легенько вколов кінчик мого вказівного пальця, маленька краплинка яскраво-червоної крові злетіла у піалу. В цей момент чаклун щось вимовив. Піала, або чаша як її назвав професор, спалахнула всіма відтінками зеленого. Ледь помітне блакитне свічення замиготіло всередині викарбуваних рун. Чаша заповнилася густим димом, із якого почало підійматися зображення руни. Одне, друге, трете… Я не розуміла, що відбувається. Над чашею кружляли, здається, абсолютно всі викарбувані руни.
Професор задоволено посміхнувся та всівся у своє крісло.
— Ну, що ж. Вітаю тебе, Енжела, твій Дар однаково сильно відгукується на прояви всієї знаної магії.
Я нетямуще витріщилася на чаклуна. Щось занадто часто, останнім часом, я стала почувати себе дурепою. Вільям хмикнув та роз’яснив, немов малій дитині. Який сором, вів, напевно, вважає мене розумово відсталою!
— Я був готовий до такої імовірності. Твоя мати Альв, а в Альвів зовсім інакша магія. Вона неділима. У неї геть інші джерела, проте суть залишається звичною для нас. Тож тобі підвладна вся магія абсолютно однаково. І це дивовижно. Ти маєш унікальну можливість опанувати всі сфери, або вибрати, що тобі припаде до душі.
Колись я хвилювалася, що я не маю Дару, а тут таке… Так, просто мені точно не буде. Мені дуже хотілося дізнатися більше про Альвів, але вся література на цю тему знаходилася в закритій секції бібліотеки. Отож, залишається кожен раз дивуватися та тихенько офігівати. Скільки ще сюрпризів підготувало моє походження?
Вільям зітхнув та погладив своє ідеально поголене підборіддя. Його задумливий погляд, з яким він дивився на мене, свідчив про напружену мозкову діяльність, що йшла у його голові.
— Розпочнімо наше знайомство зі стихійної магії, а точніше із магії повітря, — професор підвівся, прибираючи чашу назад до шафи.
Він покопирсався у шухлядах та діставши поклав переді мною підручник та велике біле перо.
— Будь-яка сила виходить із серця та думок, посилюється за допомогою заклинань, рун та артефактів. Давай спершу промацаємо ґрунт. — Професор почав пояснення з азів теорії. Я уважно слухаючи його, мовчки кивнула. Тоді він продовжив. — Найпростішим способом виявлення будь-якого стихійника є вправа з пір’ям. Пір'ячко може підняти будь-хто, навіть якщо у нього лише крихта того потенціалу.
Нервово посміхнувшись, я відчула, як мої руки затремтіли. У мене на устах було уїдливе запитання "Ну таки будь-хто?", але я вчасно прикусила язика. Не хотілося сваритися з професором, він справляв приємне враження.
