Серце Атлантиди - Аврора Лав

Я дуже довго сканую зал та нарешті знаходжу подругу. Наклавши собі їжі та наливши запашної кави, магія магією, проте науковий прогрес у Квік дуже гармонічно імплементований. Такій кавомашині позаздрить більшість кав'ярень в Оушенгріні. І це стосується ще багато чого. Протискаючись крізь натовп, зрештою я ставлю свою тацю на стіл та сідаю поряд з дівчиною. Піднімаю голову і бачу блакитноокого, світловолосого чоловіка, що сидить навпроти неї.

— Нарешті, Ен! Мені здавалося, що ти вже не з'явишся. Ну от, я майже все з'їла. — Сібіл задоволено щебетала пережовуючи їжу та сьорбаючи щось зі своєї величезної чашки. — Енжела, познайомся це мій брат Скай. — Дівчина тицьнула виделкою в того самого чоловіка. Мої зіниці розширилися від подиву, а щоки, як завжди, спалахнули рум'янцем від збентеження. — Скай, це та сама моя подружка Енжела.

— Енжела… — Дуже повільно повторив моє ім'я хлопець. Він обпалив мене нахабною напівусмішкою та задоволено хмикнув, насолоджуючись моєю реакцією. 

— Приємно познайомитись, Скай, — вимовивши його ім'я, я відразу згадала, як кричала його вчора вночі у пориві пристрасті. Судячи з бісенят, що бігають в його очах і самовдоволеній усмішці, хлопець теж про це подумав.

— А як мені приємно, Енжела.

Я дуже старалася поводитися невимушено, я не хотіла, щоб Сібіл знала про нас. Те, що він брат моєї новоспеченої подруги вибило мене з колії. А хлопцю, мабуть, було начхати, він закусив нижню губу та насолоджувався тим, як я шаріюся від ситуації, що сформувалася. Але на щастя його сестра нічого не помітила. Я намагалася абстрагуватися від нього і перемикнути всю свою увагу на споживання їжі та подрузі.

— Дай подивитись твій розклад. У нас має бути спільне заняття. — Я простягнула дівчині потрібний папірець. — Класно, класно! Чекаю не дочекаюся завтрашнього дня. Як ти себе почуваєш?

В цьому і була вся Сібіл, дуже складно встигнути за ходом її думок.

— Я... ем... добре, — нервово заковзала на стільці підбираючи слова. — Просто перебрала вчора із коктейлями, от і все.

Скай грайливо підняв брови, а я готова крізь землю від сорому провалитися.

— Їй стало погано вчора і вона поїхала додому раніше, — почала пояснювати дівчина братові. — А я навіть не помітила... Наступного разу не відійду від тебе ні на крок! — Впевнено підбила підсумок подруга.

Хлопець голосно кашлянув, приховуючи за цим свій сміх. Я дуже грізно та вимогливо подивилась на нього. Він похитав головою, мовляв: а я, що? Я тут ні до чого! Сібіл не звернула на то увагу, а продовжила далі балакати.

— До речі, я вчора бачила дівчину Ділана. Вона, звичайно, вогонь. Знаєш хто вона? — Жуючи з набитим ротом, безперервно бовтала вовчиця. 

Я заперечливо похитала головою. Я не хотіла про це думати. Знову я відчула внутрішній розлад через почуття ревнощів, що відгукнулися десь в глибині душі.

— Вона зеліген! Уявляєш? — Захопливо прошепотіла вона. — Ну звісно, ​​така гарна…

Я не могла збагнути про що вона говорить. Сібіл це зрозуміла та почала пояснювати.

— Я постійно забуваю, що ти темний ліс. Вона необізнана, тож про сутінковий світ знає лише місяць. — З останньою фразою звернулася вона до свого брата, який мовчки їв та відверто продовжував за мною спостерігати.

— Зелігени – це лісові духи. Їх залишилося дуже мало, а зустрітися з ними велика рідкість. Зелігени не часто залишають свої володіння. Усі вони, без винятку, дуже красиві жінки. Живуть у лісах, дбають про природу та тварин.

— Пф... Цей Ділан повний кретин, – подав голос спостерігач.

— Чого це? — Обурилася я.

— Він, мов бовдур, повівся на чари, гарненьке личко і фігурку цієї дівки. Вони ж, як сирени, спокушають та використовують чоловіків. Я ж і кажу: повний кретин. — Пояснив свою думку хлопець.

— Я не знаю, що в них за стосунки, але впевнена, що Ділан досить розумний аби не дати себе зачарувати.

— А ти з ним знайома, чи що?

Я залишила його питання без відповіді. Щось мені підказувало, що хлопці не були друзями. Тож як він може стверджувати, що Ділан піддався чарам, коли мало, що про нього знає?

— Чари не чари, але вони вже як рік разом. Найкраща пара Академії. — Зауважила Сібіл.

— Хто б сумнівався... Де ти вже встигла цього нахапатися? — З неприхованим роздратуванням, крізь зуби процідив хлопець.

Сестра з братом стали про щось сперечатися, проте я їх вже не слухала. На мій телефон прийшла смс від Ділана:

(Привіт, янголятко. Вчора тебе так і не знайшов. Зустрінемось?)

Перед тим як відповісти я поринула в роздуми. Чому він ніколи не згадував про свою дівчину? Хоча він і не повинен був. Ми друзі. Завжди були друзями. З першого дня нашого знайомства він підтримував мене. Тієї ночі у будинку Мег він був поруч, як і потім. Я не хочу втрачати його. Не хочу втрачати свого друга!

Я набрала відповідь:

(Звичайно. На нашому місці за 20 хвилин?)

Ділан відповів миттєво:

(Чекатиму)

Поспішно попрощавшись із подругою, що звичайно не могло не викликати обурення у неї, я пішла до оранжереї. Ділан уже сидів на лавці біля входу.

— Привіт, янголятко, — схопившись на ноги, хлопець затиснув мене у своїх міцних обіймах.

— Привіт, друже, — я вирішила взяти ініціативу у свої руки, та показати йому наскільки для мене є важливою наша дружба. — Я хочу сказати тобі спасибі. Дякую за те, що ти поруч. Що підтримуєш мене. Ти справжній друг. Навіть найкращий.

Його здивування було таким очевидним, що я не могла не помітити його, проте воно було замінене чимось іншим, коли його очі нарешті зустрілися з моїми. Він з ніжністю усміхнувся та взяв мене за руку.

— Дякую, Ен. Якщо чесно, я ще вчора хотів поговорити з тобою. Поговорити про нас…

Я швидко обірвала хлопця на півслові. Я запанікувала. А що як він скаже, що ми не можемо більше спілкуватися. Це звичайно безглуздо, але раптом! Я до цього не готова. Еван вже увірвався в моє життя, а потім зник. Я не готова втратити Ділана.