Серце Атлантиди - Аврора Лав
Стук у двері, котрий більше був схожий на гуркіт, повернув мене до реальності. Я не хотіла нікого бачити та чути, мені необхідно було побути на самоті.
— Ен, відчиняй. Я знаю, що ти тут.
Знайомий голос чаклуна почувся з-за дверей. З сильним небажанням я встала і відчинила двері, що дратівливо гриміли.
— Заходь, — жестом запросила до кімнати. — Але у мене немає бажання з ким-небудь спілкуватися... Пробач. — Я постаралася натягнути на обличчя ввічливу усмішку, та невинно сіпнула плечем.
Здається моя ввічлива усмішка вийшла вкрай поганою, адже хлопець невпевнено увійшов до кімнати. Він сів на край ліжка, де секунду тому вже плюхнулася я.
— Ти як? — Обережно, з нотками тривоги у голосі, спитав Ділан, уважно роздивляючись моє обличчя.
Я нервово підтиснула губи та тяжко зітхнула.
— Можеш мене привітати, я відчула в собі Дар, — уїдливо похвалилася я, відкинувши голову на м’яку подушку.
Здавалося, ще пару годин тому це була б чудова новина, але зараз вона викликає в мені тільки протиріччя та сумніви.
— Я не на йоту в тобі не сумнівався, — хлопець узяв мене за руку і ніжно погладив своїм пальцем тильну сторону моєї долоні. — Взагалі я мав на увазі дещо інше... Якщо ти не хочеш, можеш не говорити... Я просто побуду з тобою поруч.
Він ліг поряд, не відпускаючи моєї руки. Ми лежали на спинах і мовчки дивилися в стелю. Сонячні промені, що зазирали у вікно, створювали калейдоскоп абстрактних тіней. З вулиці долинали звуки поривів літнього вітру та гомін адептів. Кімнату заповнив розміряний шурхіт нашого спокійного дихання. Присутність Ділана позитивно повпливала на мій емоційний стан.
Однак, щось незриме все-таки мене турбувало. Дуже повільно до мене стало доходити усвідомлення ситуації, що тільки но склалася. Я підвелася на ліктях і пекельно витріщилася на хлопця, що мирно лежав на моєму ліжку.
— Ти... Ти... Весь цей час ти знав? — Невпевнено прохрипіла я, не зводячи свої розширені, від подиву та усвідомлення, зіниці з винуватих зелених очей.
О, Боже! Він знав!
— Ен, я не був певен на сто відсотків… — почав виправдовуватися хлопець, але я йому цього не дозволила.
— Весь цей час ти знав хто мої батьки та мовчав?! — Я підвелася на ноги та підвищила голос.
Мною заволоділо страшенне обурення. Мене починало трусити від люті.
— Прошу, не злись, — благаючи промовив друг. А чи дійсно він мій друг? — Я не міг тобі розповісти. — Винувато вимовив він, але мене це ні крапельки не пройняло.
— Отже, ти знав! — Я вже кричала не контролюючи себе. — Я вважала, що ми друзі! А ти такий же, як і всі тут! Разом з рештою крадькома потішався наді мною! Іди геть! Не хочу більше тебе бачити!
— Янголятко, прошу, пробач мені, — Ділан спробував доторкнутися до мене, однак я люто стрельнула у нього очима та заперечливо похитала головою. — Я правда не мав права сказати тобі… І зараз не маю на то права. Я зв’язаний клятвою.
Хлопець замовк, спостерігаючи за моєю реакцією. Проте, я мовчала втупившись в нього важким, докірливим поглядом. Я не збираюся полегшувати йому сповідь! Він зрадив мою довіру. Його слова, про те, що він зв’язаний якоюсь клятвою, подіяли на мене як лід у спеку, але тепер я не спішила вірити йому. Звідки я можу бути певна, що зараз він мені не бреше? Правильно, нізвідки.
Зрозумівши, що зараз від мене чаклун не отримає жодної реакції, він продовжив:
— І я не знав... напряму, мені ніхто нічого не розповідав... Я сам почав здогадуватися коли тебе викрали, а потім ти ще й сама згадала про Серце, і тоді я все зрозумів.
— Що зрозумів?! — Оманливо спокійно й отруйно запитала я.
— Ну це… — зам'явся хлопець. — Дідько, Енжела, я не можу це вимовити сам. Першим. Присяга не дозволяє.
Але я уперто продовжувала мовчати.
— Гаразд, спробуємо інакше, — приречено зітхнув він. — Так як моя мати Декан, я посвячений у деякі таємниці Ордо. Всі члени сім’ї входять у близьке коло Ордо. Але я не маю права їх розголошувати.
Я бачила як тяжко йому дається кожне слово, тож я вирішила допомогти розв’язати йому язика. Я впевнена - він знає, отже я не зраджую свою таємницю. Та і клятви я нікому не давала.
— Якщо вірити Деканам, мій батько чаклун, а мати Альв. Продовжуй. — Холодно вимовила я. А у самій знову мурахи по всьому тілу забігали.
— Дякую, — вдячно усміхнувся хлопець. — У таємницю стосовно дитини Альва та чаклуна, я також був введений. Хто це і де вона я гадки не мав... А потім пазл сам собою склався у моїй голові. Мати досі не знає, що я здогадався. Коли дізнався, що обряд ти проходитимеш окремо від усіх, тоді зрозумів, що вони все розкажуть тобі сьогодні... І не помилився.
В його очах плескалося захоплення, гордість за себе, та вина переді мною. Мене пройняла його сповідь. Я чомусь, не знаю чому, але вірила його словам. Взагалі, останнім часом мої емоції та відчуття дуже загострилися. Я не розуміла як це працює, проте починала здогадуватися, що це якось пов’язано із моїм Даром. Якимось незбагненним чином, шостим чуттям, я відчувала людей та їх емоції. Тим часом як мої емоції й відчуття жили своє життя і були не підвладні моєму контролю. Однак, все одно я не збиралася так просто прощати зеленоокого чаклуна.
— Я подивлюся, ти дуже кмітливий! — Уїдливо зауважила я.
— Ен...
— А Еван знав? — Здогадка болісно защеміла в районі грудей.
Ділан не квапився відповідати. Він уважно ковзав по мені поглядом, та, ніби, зважував всі аргументи. Тоді він кивнув своїм думкам, прийнявши якесь рішення та промовив:
— Скоріш за все так... Ми це, звичайно, не обговорювали. Але… я думаю, він точно знав.
— Звісно… — я задавлено прошепотіла.
— У вас... ем… — зам'явся мій співрозмовник. — Ти щось відчуваєш до нього?
Це запитання вибило все повітря з моїх легенів. Я і сама не знала на нього чіткої відповіді. Проте, якщо ми вирішили говорити відверто…
