Серце Атлантиди - Аврора Лав
— І вони знайшли, — крижаним голосом озвалася я.
— Так... Вони знайшли вас. Твоя мати встигла сховати Серце Атлантиди – ключ від Альвхейму, та захистити тебе. Як тобі вдалося вижити, ніхто не знає. Ордо сховало тебе. Тільки членам верховної ради відомо про твоє існування. Тобто, про існування дитини Едуардо та Аріелли. Тільки одиниці знали про народження їхньої дитини. Про тебе, Енжела.
— Так і має залишитися, — дзвінко та суворо доповнила Декан Касандра Роджерс. — Ніхто більше не повинен дізнатися, що Ви, міс Голден, дочка Едуардо та Аріелли. Ми не були певні як саме для Вас відгукнеться сяйво Ліри під час церемонії. — Жінка нервово підтиснула губи. Весь її зовнішній вигляд дихав силою та впевненістю. — Прийміть наші щирі вибачення за завданий Вам біль, але це було необхідно. Тепер Ваш Дар відкрився. І судячи із побаченого, Ви маєте силу Вашої матері.
— І що це означає? — Хрипким від напруги голосом задала я логічне питання.
Чомусь дивилася я на Декана вампірів. З них трьох він єдиний викликав у мене теплі відчуття. Здавалося, це має бути відьма. Жінка. Але ні. Декан Роджерс викликала в мені відчуття пошани та жаху. Мене лякала її сили. Вона створювала враження жінки яка піде до своєї мети по трупах, і це насторожувало. Декан Емануель Стюарт залишався для мене різким, прямим та конкретним одинаком. Його безумовно обходило те, що відбувалося у залі, але він не прагнув приймати у цьому активної участі. А от Декан Лоренцо Ді Мартіно викликав почуття приязні. Мене дуже підкупило, то з якими почуттями він розповідав про батьків. Та і на мене він дивився із… ніжністю? Цей древній вампір, котрий прожив не одне століття, котрий бачив на своєму шляху дивовижні речі. Він давно мав втратити будь-яку людяність та цікавість до життя, але ж ні. В його очах плескається жага до життя.
— Ми не знаємо, дитино, — чесно зізнався вампір. — Для нас, вся ця ситуація така ж сама загадка, як і для вас. Ми разом розбиратимемося з цим. Одне я можу сказати абсолютно впевнено, Ви, Енжела, носите у собі велику силу, і це робить Вас мішенню. — Чоловік підвівся, пильно подивився мені в очі та різко полоснув чимось собі по зап'ястку. Я навіть перелякатися не встигла, як він забубонів щось на незнайомій для мене мові. Темний спалах, та Декан звертається вже до мене: — Я присягаюся захищати Вас до останнього подиху!
Ого.
— І я! — Вигукнув Декан перевертнів, та проробив щось схоже. — Це честь для мене.
Сказати, що я була здивована, це нічого не сказати. Я завмерла. Я не знала як реагувати на це. На щастя ніхто нічого від мене не очікував, та не вимагав. Мене вистачило на кивок та безглузду посмішку. Проте, здається, чоловіки залишилися задоволеними, вони знову зайняли свої місця. Натомість жінка піднялася та закрокувала до мене.
— Міс Голден, візьміть це, будь ласка, — жінка простягла мені скриньку. — Ваша мати залишила її в Ордо. Просила віддати Вам одразу після проведення церемонії. Вона вірила у Вас. Вірила в те, що коли настане час, в Академії Ви будете у безпеці.
У вухах дзвенить, у скронях пульсує, перед очима туман, ноги та руки ватяні... Я не вгадувала себе... Я не могла повірити в реальність слів Деканів. Це маячня... безглуздя… абсурд… марення… Це не може бути правдою… Це все дурний сон. Жах… Зараз я прокинуся у своїй кімнаті, та моєю найбільшою проблемою знову стане спілкування з Августом. Я звичайна дівчина яка мріє про безтурботне майбутнє. Саме так! Так! Чорт! Дідько!
До тями я прийшла лише за кілька годин. Я бездумно лежала на своєму ліжку, витріщаючись у стелю, та прокручувала в голові все, що сталося в підземному залі. Раз за разом. Раз за разом. Але, на жаль, так нічого і не усвідомила.
