Серце Атлантиди - Аврора Лав
Мої долоні почало пощипувати. Я підвела голову і розплющила очі. Побачила вдоволені посмішки на обличчях Деканів, що сидять у кріслах. Опустила погляд на свої долоні – вони мерехтіли ніжно блакитним світлом. Не вірячи своїм очам, я відірвала погляд від рук і знайшла очі Семюеля, він теж задоволено усміхнувся мені.
Не вірю… Не встигла я це усвідомити, як різке тремтіння, а за ним і розряд струму пройшов через все тіло. Я заверещала від болю. Стиснувшись, не витримавши напруження, я впала на коліна. Попри мої крики, відьми продовжили кричати текст заклинання.
Про таке у книгах не писали. Скрізь розповідалось, що це безпечний та абсолютно безболісний обряд. І, що ж тоді зараз відбувається? Що вони зі мною роблять?!
— Зупиніться! Мені боляче! — Скрикнула я.
А відьми, нібито не чувши мене, все голосніше та голосніше промовляли слова. Вони вже давно не говорили, зараз вони кричали своє заклинання. Декани із зацікавленими виразами облич повставали зі своїх крісел.
— Ааааааа! — Підбитим звіром скиглила я.
Скрутившись на холодній підлозі, я скулила від нестерпного болю кожної клітини мого тіла. У якийсь момент біль став настільки сильним, що я стала втрачати свідомість від больового шоку. Різка хвиля жару пройшлася по всьому тілу. Я відчула, як щось пульсує всередині мене. Це "щось" ніби хоче вирватися з мене. Я завила від болю.
— Ааааааа! Припиніть це!
— Не зупинятися! — Твердо наказав Декан Лоренцо Ді Мартіно.
— Але, Лоренцо, це може вбити її! — Заперечив йому Декан Емануель Стюарт.
— Вона сильна. Вона впорається. Не припиняти! — Настояв на своєму вампір.
— Ааааааа!
На межі свідомості я відчула крижану хвилю, що змінила жар. Все тіло пронизало крижаними голками. Щось лопнуло всередині мене, та сильною енергетичною хвилею вирвалося назовні. Невідома сила підкинула моє, майже бездиханне, тіло в повітря. За інерцією я розкрилася, розкидаючи кінцівки в різні сторони. Я буквально парила в парі метрів над підлогою.
Я відчувала, як щось відкривається в мені. Перероджується. Цей нестерпний біль, котрий я відчувала пару миттєвостей тому, зараз розтікався приємним теплом по всьому тілу. Мене огортало ніжно-блакитне сяйво. Я парила над поверхнею, немов я перебувала у воді або в кімнаті без гравітації. Я перероджувалася. Відчинялася. Я точно знала це. Не знаю, звідки прийшло розуміння, але воно було.
Кожна клітинка мого тіла сповнилася силою. У районі сонячного сплетіння, я відчула несамовиту енергію. Це точно мій Дар, я знала це. Відчувала.
Повільно, та сама невідома сила, опустила мене на ноги. Вони злегка підкосилися, але я відразу взяла себе в руки, і вже за мить твердо стояла на ногах, та пильно дивилася в очі Деканів.
— Неймовірно! — Вигукнув Декан Ді Мартіно. Гучні сплески луною розкотилися залою. Вампір ішов до мене й задоволено посміхався. — Це неймовірно! Я знав. Знав!
— Ти своєю сліпою вірою мало не вбив дівчинку! — Гарчав представник перевертнів.
— Я такого ніколи раніше не бачила, — тяжко промовила відьма, котра вже зайняла своє крісло.
— Що зі мною сталося? Що насправді ви зі мною зробили? — Мій голос зірвався на крик. Він був трохи охриплим після несамовитих викриків.
— Ми лише провели церемонію, — невинно відповів Декан вампірів.
— Не брешіть! — Іще дужче заверещала я. — Я читала про церемонію. І це була точно не вона! Досить мені брехати! Що ви зробили?!
— Тихіше, Енжела, як ти смієш так говорити з Деканами! — Суворо одізвалася Декан відьом.
— Після того, що ти, мила Касандро, з нею тільки но зробила, я впевнений, дівчину можна пробачити за емоції, — став на мій захист Декан Стюарт.
Я була зла. Дуже зла. Я кипіла від люті. Я не розуміла, що відбувається і прагнула дізнатися правду. Їхня поведінка розкрила мені очі. Я почувалася ошуканою та використаною, в якихось їхніх цілях. Тільки в яких? Я вже все для себе вирішила: щойно виберуся з цього підземелля, за будь-якої нагоди звалю якомога далі з цієї Академії, й ніколи більше не переступлю її поріг. Нехай використовують інших дурних овець. Я не така!
— Пробач, дитя, але це було необхідно, — врешті заговорив вампір. — Зізнатися, ми самі не знали, як пройде для тебе церемонія. Але то насправді була вона. Просто річ у тобі.
— Що зі мною не так?! — Зціпив зуби поцікавилася я.
— О, ти прекрасна, — чоловік підійшов до мене впритул, узяв мою руку у свою, та акуратно поцілував. Я відразу ж обсмикнула руку і притиснула до себе.
— Я хочу знати відповіді! — Рішуче заявила. — Або я...
— Чи ти, що? — Із саркастичним смішком перебив мене перевертень.
— Або я піду!
— Ви не полонянка, міс Голден, — поспішила гаряче запевнити мене жінка.
— Невпевнена. Я бачу як ви носитеся зі мною! Я потрібна вам! Скажіть навіщо! — В мені верещала вже не сміливість, а відчай.
— Пропоную всім заспокоїтися. Міс Голден, Енжела, Ви маєте рацію. Ми приховували від Вас частину правди, але це виключно заради Вашої безпеки. І очевидно, Ви маєте право знати всю правду. — Договоривши Декан вампірів повернувся на своє крісло.
— Досить мучити її, Лоренцо! Розкажи врешті їй усе. Інакше це зроблю я! — Пригрозив перевертень.
Він навіть почав мені подобатися. Не манірний, сильний, мужній чоловік. Котрий не боїться висловлювати свою думку. Та і до мене ставиться, як до звичайної людини. Точніше відьми. З глузду з'їхати… Це ж, що виходить? Я справжня відьма?
— Декан Стюарт! — Декан Роджерс намагалася закликати свого колегу до порядку.
— Він правий, мила Касандра. Час настав. — Спокійно промовив вампір, дивлячись мені в очі.
