Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ні. Мабуть... Можливо, я і сама не знаю... Думала, що відчуваю. Але що? А тепер не впевнена й у цьому...

Так ось у чому криється причина його дивної поведінки... Серце болісно стикнулося. Ось чому він зрадив свою дівчину. Хотів спробувати диво дитину, але духу не вистачило... Козел!

Від образи та гніву в жилах стала закипати кров. Зараз я щиро вдячна всім богам, що в нас нічого не зайшло далі, але… почуваю себе, все одно, використаною та ошуканою.

— Це не скасовує той факт, що ти мені брехав! — Намагаючись приборкати хід своїх думок, я звернулася до чаклуна. Вийшло занадто грубо та різко, проте він на то заслужив.

— Я ніколи не брехав тобі! — Протестуючи заперечив він. — Поміркуй сама, ми ніколи щось подібне і не обговорювали. 

Я не спішила ані заперечувати, ані погоджуватися. Тоді хлопець вирішив змінити тактику своєї поведінки.

— Енжела, люба, я й уявити не можу, що зараз звалилося на тебе. Я просто хочу бути поряд, хочу підтримати тебе. Знай, ти не повинна сама через це проходити. Я поруч.

Я злісно, не моргаючи, дивилася на хлопця, аж раптом лавину прорвало. Я впала на коліна і почала задихатися від ридань. Гарячі сльози струмком стікали моїми щоками.

Ділан сів поруч, згріб мене у свої міцні обійми, та ніжно погладжуючи по спині тихо шепотів:

— Я буду поряд... Я з тобою... Все добре…

Я ще довго скиглила в обіймах зеленоокого чаклуна. Не пам'ятаю як провалилася в сон.

Виринувши з темряви, не одразу зрозуміла де знаходжуся. У кімнаті було темно. Я лежала на своєму ліжку загорнута в плед, чиясь важка тепла рука обіймала моє плече. Спочатку я злякалася, але вже через секунду все згадала.

Ділан не залишив мене… Від цієї думки на душі стало тепліше. Обережно вислизнувши з-під пледа, я попрямувала до ванної кімнати. Годинник сповіщав, що зараз четверта година ночі. Голова розколювалася, кінцівки ватяні, в горлі страшенно пересохло. Я вмилася холодною водою, моє опухле відображення настрою не додало. Жадібно вгамувавши спрагу я повернулася назад до ліжка. Вмостившись я прошепотіла:

— Дякую…

Хлопець уві сні міцно обійняв мене, і я знову провалилася в сон.

Уся Академія готувалася до урочистої церемонії та початку навчального року, а я два дні провела у своїй кімнаті. Прокинувшись на ранок після персональної церемонії, я виявила на столику біля ліжка записку від Ділана:

«Доброго ранку, янголятко. Не хотів тебе будити. Як прокинешся подзвони.»

Суперечливі почуття вирували всередині мене. З одного боку він мене зрадив, він приховував від мене правду. І не щось не значне, а навпаки, досить істотну правду. А з іншого боку він, як справжній друг підтримав мене у хвилину відчаю, він виявився поруч саме тоді, коли потрібен був найбільше у світі.

Я вирішила, що все ж таки мені необхідно побути наодинці. Зрозуміти, що я відчуваю стосовно ситуації, що склалася. Я написала Ділану смс:

«Дякую за підтримку. Мені потрібен час, щоб розібратися у собі.»

І хлопець все зрозумів та не намагався мене турбувати. Кілька разів до мене заходив Семюель з тацею повної їжі, мабуть, переконатися чи жива я ще. Виглядав він при цьому максимально обуреним. Не думаю, що один з найліпших Стражів Ордо у захваті від ролі особистого лакея.

— Все в нормі. Можеш передати Деканам, що я в порядку, та поки що збігати не збираюсь. — Отруйно та уїдливо відповідала я на будь-яку спробу вампіра зав'язати розмову. Потім гримала дверима прямо перед носом Стража і продовжувала ховатися у своєму укритті.

Моя мати Альв... Саме Альви створили мешканців сутінкового світу... В мені тече частина її сили... Що все це означає? Хто ж я така? Ордо дійсно хоче мені допомогти? Хто вбив моїх батьків і як? Хто намагався мене викрасти та навіщо?

Вир думок і питань не припиняючись гудів у моїй голові. Чим більше я думала, тим швидше цей буревій обертався і розбивав мою реальність на тисячі дрібних уламків.

— Все! Досить! — Вигукнула я жбурнувши об стіну, ні в чому не винну книжку.

Я не сидітиму тут вічність і шкодуватиму себе! Я дізнаюся на, що я здатна. Вичавлю максимум із навчання у Квік. Знайду вбивцю моїх батьків, і помщуся за них! Він пошкодує, що зробив мене сиротою!

Давши собі внутрішні установки, побудувавши якийсь план подальших дій, я зібрала думки та емоції до купи.

"Я обов'язкова впораюся! Я сильна!"

Нарешті я вийшла надвір. Життя у Квік кипіло. Натовпи Семінів тинялися навкруги, радісно вітаючи один одного та безтурботно балакаючи. Хтось ділився своїми враженнями про проведене літо, хтось - своїми мріями та намірами на подальший рік, хтось обговорював останні плітки. Я упіймала себе на думці, що я здивована… Життя в Академії бурлить, начебто вони звичайнісінькі люди зі своїми проблемами та мріями. Дивина. У повітрі витав настрій свята. Усі центральні зали, коридори, сходові прольоти були прикрашені живими квітами.

Я безцільно тинялася територією і, в черговий раз, насолоджувалася красою архітектури. Раптом я почула чийсь виск, хтось буквально збив мене з ніг, я похитнувшись уперлася у стіну.

— Ааааа! — Від вереску дівчини, що міцно стискала мене в обіймах та безглуздо тупцювала, в мене заклало вуха. — Я така щаслива! Я тебе шукаю цілий день!

— О, Сібіл! Ти мене задушиш. — Я щиро розсміялася.

— Пробач... — дівчина розтиснула свої міцні обійми, трохи відійшла від мене і ніяково подивилася на свої руки. — Просто ти єдина дівчина яку я тут знаю. Моя сусідка по кімнаті якась дивна. І якщо говорити відверто... я її побоююся...

І тут вже я не змогла утримати регіт.

— Все нормально. Я теж шалено рада тебе бачити. Просто це було дуже голосно та несподівано. Іди сюди… 

Я розвела руки та притягнула її до себе. Сібіл була у своїх судженнях та поведінці така відверта та наївно довірлива, немов мала дитина. А можливо вона ще і була нею, я не знала напевно. Але на вигляд вона точно була молодшою за мене. У кожному її погляді, жесті, слові читалося дитяче захоплення.