Серце Атлантиди - Аврора Лав

Намагаюся сфокусувати зір на годиннику, щоб дізнатися який зараз час. Я вже запізнююсь. Швидко приймаю душ і одягаюсь. Біль не пішов, лише притупився. Руки зрадницькі тремтять. Гучний стукіт у двері виводить мене із задумливості. Роблю глибокий вдих та відчиняю їх. На порозі стоїть, як завжди серйозний Семюель.

— Добрий день, готова?

— Готова, — відповідаю дуже здавлено, голос теж тремтить.

— Гей, ти в порядку? — Доброзичливо запитує Страж. 

— Ні. Але це не має значення. Ходімо.

Ми пройшли коридорами в адміністративне крило, минули два зали та вперлися в глухий кут. Я запитливо подивилася на Стража. Він посміхнувся, та зробив крок прямо у стіну. Я очманіло дивилася на кам'яну стіну, у якій секунду тому розчинився мій супровідний. За кілька хвилин зрозуміла, що іншого вибору в мене немає, мені доведеться слідувати за його прикладом. І я зробила цей сміливий крок у невідомість.

Я поволі торкнулася рукою холодної, старої кам'яної стіни, та вже за мить, сталося щось дивне. Немов усі атоми, із яких побудована стіна, розступаються і чемно впускають мене всередину себе. Щось енергетичне огорнуло мене, немов наелектризований купол. Я зробила крок вперед. По іншу сторону стіни на мене чекав  пихато усміхнений Семюель.

— Я в тобі не сумнівався, — з гордістю вимовив він.

Я озирнулася і побачила позаду себе отвір у вигляді арки. Тільки він злегка мерехтів, наче невидима ковдра затуляла його.

— Таємний захищений прохід, — пояснив мені чоловік.

Страж розвернувся та пішов далі широким, темним коридором. Я поспішила за ними. Вздовж коридора було безліч дверей та розвилок. Ми мовчки продовжували йти далі. Незабаром коридор почав звужуватися, й аркою перейшов у просторий хол. Увійшовши до нього, я побачила величезну кам'яну статую, і більше нічого. Ми підійшли до кам'яного ангела, щось заскреготіло. Ангел почав повільно рушати та опускатися вниз, тим самим відкриваючи нашому взору гвинтові сходи, що вели донизу. Ми, так само мовчки, спустилися цими сходами. Як тільки я ступала на підлогу, ангел за моєю спиною, одразу завертівся підіймаючись вгору.

— Підземелля? Серйозно? — Я обдарувала Семюеля скептичною усмішкою. — Як банально. Немов у дешевий фільм потрапила.

— Що тебе бентежить, не розумію? — Він докірливо глянув на мене. — Як ти вважаєш, де на твою скромну думку живуть та навчаються вампіри? Далеко не всі мають амулети які захищають від сонця. Та й будувати системи підземних лабіринтів та кімнат для такого місця – це логічно. Просторова магія, звичайно, класна, однак підземні катакомби - вічні.

Я дуже серйозно замислилася над його словами. Мені навіть стало соромно за свою поведінку. Можливо Семюель прожив у цих стінах багато років. Справжня дурепа!

— Ти маєш рацію... Я навіть не задумувалася стосовно цього. Вибач.

— Ходімо. На нас чекають. — Стримано відповів він стрімко крокуючи уперед.

Якийсь час ми йшли підземним лабіринтом. Джерелом світла слугували зачаровані смолоскипи, що кріпилися до стін. При наближенні до яких, вони спалахували тьмяним сяйвом й згасали, як тільки ми віддалялися. І це дуже заворожувало. Пройшовши через пару дверей, ми увійшли до величезної зали. Я не могла повірити, що ми під землею, адже звід у зали був дуже-дуже високим.

 Я одразу помітила освітлене коло, що було у самому центрі. Звідки на нього лилося те загадкове сяйво, було непідвладне моєму розумінню. Біля протилежної від входу стіни розташовувалися три крісла. На яких з гідністю возсідали глави Ордо. Семюел привів мене в центр кола, вклонився Деканам та відійшов у бік. Він став поруч із главою Стражів та двома, мені невідомими, жінками. 

Весь наш із ним шлях легке тремтіння не покидало моє тіло. Я все ще відчувала відлуння болі, що нило в районі сонячного сплетіння.

— Доброго дня, люба міс Голден, — неприродно гучним голосом промовив Декан Ді Мартіно. А можливо вся справа в акустиці зали. Декан вампірів виглядав дуже задоволеним.

— В... Вітаю… — невпевнено промовила я і схилила голову.

Мені було дуже страшно. За враженнями та відчуттями після сну я і не помітила свого нервування. А зараз біль у грудях відійшла на другий план, і мене почала огортати паніка. А тим часом церемонія розпочалася.

— Сьогодні ми зібралися, у цій священній залі, для проведення церемонії "Посвяти" цієї юної невизнаної відьми. Перед обличчям Ордо нехай відкриється Ваша сила, дитя! — Декан Касандра Роджерс підвелася і підійшла до мене. Дві жінки наслідували її приклад. — Нічого не бійся.

Я стояла в центрі освітленого кола, прямо переді мною зупинилася Декан відьом. Вона пильно подивилася мені в очі. Страх скував та паралізував мене. Відьма, закривши очі, почала щось шепотіти. Сяяння з її долонь линуло до мене. Дві жінки стояли з обох боків від неї, й робили те саме.

Я читала про церемонію, тому знала, що вони зараз взивають до світла зірки Ліра, сподіваючись, що вона осяє мою душу й запалить іскру мого Дару. Скільки триватиме церемонія - це все індивідуально. Час залежить, як і від того хто проводить, так і від того для кого. Чим сильніший твій Дар, тим швидше світло Ліри запалює іскру.

Мені здалося, що вже минула ціла вічність, а нічого не відбулося… Я так і знала... у мене немає Дару… Зрадницький ком застряг у горлі. Єдине, що я відчувала - це як підступні сльози планують зганьбити мене.

Я не блимаючи, затаївши подих, дивилася на жінку, що стояла переді мною. Вона все голосніше вимовляла слова заклинання, її енергія все густіше огортала мене навколо, але самого тіла не торкалася.

З кожним наступним словом, моя надія танула. Я ніколи не була упевнена стосовно свого можливого Дару, однак місяць проведений в стінах Академії, щось змінив в мені. Я навіть собі боялася у цьому зізнатися, але я б хотіла бути частиною цього світу. І саме зараз я це гостро усвідомила.

Я перевела погляд на Декана вампірів та на Декана перевертнів. Щось блищало в їх очах. Надія? Передчуття? Розчарування? І це мене вбило остаточно. Я заплющила свої очі та тяжко зітхнула. Все скінчено, так і не встигнувши розпочатися. Цей місяць був надзвичайним, і я сумуватиму за цим місцем.