Серце Атлантиди - Аврора Лав
Ми знайшли вільне містечко у дворі й затишно там влаштувалися. Попри те, що я бачила дівчину двічі у житті, мені було дуже комфортно з нею спілкуватися. Її захоплювало у Квік абсолютно все, а я то вже бувала (вже цілий місяць вивчаю місцеву красу і все не перестаю захоплюватися нею), тому поведінка Сібіл мене відверто смішила. Тепер я розуміла як виглядаю зі сторони.
— Я приїхала лише сьогодні. Не можу повірити, що я справді тут. — Дівчина захопливо вертіла головою. — Як мені пощастило… тут… тут… неймовірно. А батько не хотів відпускати, говорив, мов, рано ще, можливо через пару років... Авжеж! Через кілька років я б з глузду з'їхала вдома! Або втекла б у велике місто, що, звичайно, навряд. Швидше за все, вийшла заміж за якогось придурка і народжувала б йому дітей.
Сібіл тріщала без зупинки, а я реготала немов божевільна. Мене дуже забавляли її міркування, а ще її здатність скакати з теми на тему просто обеззброювала.
— Чого ти ржеш?! Я серйозно! — Фиркала дівчина. — Не знаю як в інших зграях, але в нашій - родина понад усе. А якщо ти дівчина, то твоя священна місія народжувати щенят. Так, звучить жахливо, але нічого не поробиш… А навчання в Академії - це відстрочка моєї вагітності на кілька років, що мене дуже тішить. А ще у нашій зграї немає жодного пристойного Спірита. Може мені пощастить і я тут зустріну свого істинного, чи принаймні нормального вовка...
— Я в цьому не сумніваюсь.
Для мене були трошки дикі їхні звичаї, тому мені було шкода дівчину. І я від щирого серця тішилася її шансом на щастя.
— А де твоя кімната? Як тобі сусідка? — Вона спокійнісенько продовжила засипати мене питаннями. — Ти ж відьма, отже і твоя сусідка теж? Шкода, що ми не можемо жити разом... Ех… Моя сусідка справжній звір, бр... аж мурахи по шкірі забігали. Добре, не будемо про неї, краще розкажи як пройшла церемонія? Кажуть це дуже красиво... Прикро, що не можна хоча б одним очком підгледіти. Ти відкрила свій Дар? Ще не пробувала чаклувати? Коли тоді тебе зцілював Ділан, я була просто шокована... неймовірно... він такий... такий... ех... Шкода, що не вовк... ух... Хоча, заради задоволення можна. Ой, мені, напевно, не можна згадувати наші ”пригоди”? — Дівчина запитливо подивилася на мене. А я й відповісти нічого не встигла, як Сібіл знову заторохтіла. Здавалося, її зовсім не цікавили мої відповіді. — Усе, забули та проїхали! Сьогодні у місті вечірка, ми повинні туди піти! Звичайно, мій брат буде проти, але хто ж його питатиме. Я вже передчуваю, це буде круто! А ти вже бачила Ділана? Він уже приїхав? До речі, мій вовк вже зголоднів, пішли поїмо.
Дівчина різко підірвалася на ноги й потягла мене за собою. Проте так само різко зупинилася та подивилася на мене своїми величезними карими очима.
— А ти знаєш куди йти? А то я якось не впевнена у своїх знаннях. Можемо і заблукати.
— Знаю. Пішли, невгамовна.
Є шанси, що ми з цією вовчицею потоваришуємо. Своєю енергією вона нагадувала мені Меган, а я шалено сумувала за нею.
Я привела нас до центральної обідньої зали. Вона була більшою та більш урочистою, ніж та де я їла весь цей місяць. Час був якраз для вечері. Столи ломилися від різноманітних смаколиків. У повітрі вітали неймовірні запахи частувань та дух святкового настрою. Багато хто сидів гучними компаніями, вони їли та веселилися.
Я наклала собі цілу гору делікатесів, налила келих червоного вина, а, що можу собі дозволити, та пішла займати нам із Сібіл місце за столом. Дівчина дуже довго не могла визначитися з вибором і через 15 хвилин, нарешті, приєдналася до мене.
— Я точно тут розжирію! Ні, ну ти бачила цю різноманітність! Я офіційно стверджую - Я У РАЮ! Ммм... як смачно...
— Тихіше-тихіше... Не втече від тебе твоя їжа. — Зі сльозами на очах прохрипіла я, спостерігаючи, як тендітна дівчинка безжалісно запихає до себе до рота величезний шмат м'яса. У мене вже жахливо боліли вилиці та живіт від постійно сміху.
— А ти молодець, час даремно не втрачаєш, — запихаючи, на додаток, курячу ніжку собі в рот, Сібіл кивком вказала на мій напівпорожній келих. — Ой, точно! Я тільки, що таке дізналася... — Вона відклала м'ясо, трошки ближче наблизилася до мене та понизивши голос зашепотіла. — Там біля столу з нарізками стояло дівчисько, прикольне начебто, але жахливо балакуче... Проте зараз мова не про це... так ось! Вона сказала, що наш Ділан має дівчину. Уявляєш? Він звичайно тоді на вечірці на пляжі говорив про це, але я була впевнена, що це лише для того, щоб твою подружку відвадити. Пробач не пам'ятаю її ім'я, а виявляється це правда…
Шматочки салату вилетіли з мого рота і впали на стіл.
— Як ти прийшла до висновку, що та дівчинка саме про “нашого” Ділана говорила? — ненав'язливо запитала я.
Що це взагалі за дивна реакція в мене на цю новину? І чому я так реагую і переймаюся цим?
— Так він онде сидить, — вовчиця тактовно махнула в потрібному напрямку. — І як я зрозуміла, він місцева зірка. Ще б пак!
Я перевела погляд у бік куди вказала Сібіл. Ділан сидів у колі великої компанії, він дзвінко сміявся. Я й сама несвідомо посміхнулася, його сміх такий теплий і заразливий. За два дні я встигла скучити за ним.
Ми ніколи не обговорювали його особисте життя. Я гадки не мала, що в нього є дівчина, я й уявити собі це не могла. Звичайно, він шалено красивий, добрий, дбайливий, веселий, талановитий… І чому у такого хлопця не повинно бути дівчини? Просто ми ніколи про це не говорили... Він завжди був поруч, як друг. Він ніколи не перетинав кордону, і мене це влаштовувало. А що тепер? Я ревную? Ні… не може бути. З роздумів мене висмикнув такий знайомий голос.
— Доброго вечора, пані, — чаклун нахабно посміхнувся і сів поряд зі мною.
— Привіт, приємно тебе бачити, — я навіть і не намагалася приховати своєї радості від того, що він підійшов.
— А мені як приємно, що ти нарешті вирішила покинути стіни своєї кімнати. Я сумував. — Хлопець погладив мене по щоці. Ми ніби забули, що крім нас у залі ще купа народу, та ще й і Сібіл, яка очманіло дивилася в наш бік.
