Серце Атлантиди - Аврора Лав

— О, це ще далеко не всі. Сталих мешканців Академії близько двісті, а от адептів більше тисячі. Плюс ще й служителів Ордо, які не живуть у стінах Квік, приблизно триста.

– Отакої... — замислено протягла. — І всі вони... ем... не люди?

— Ахаха! — Хлопець дуже голосно і дзвінко розреготався. — Я думав, ми вже це з'ясували. Так, у стінах Квік немає жодної людини. — Він досить поблажливо та м'яко глянув на мене. А потім злегка схвильовано додав. — І... ем... тобі потрібно звикнути до того, що тебе постійно оточують Семіни.

— Не розумію… що це означає? — Я навіть напружилася чекаючи якогось підступу.

— Це значить те, що у багатьох з нас поліпшенні відчуття. Наприклад, перевертні та вампіри люблять підслуховувати чужі розмови, та й чаклуни можуть створити потрібне закляття для шпигунства. — Зловіще промовив хлопець.

— І як до цього можна звикнути? — Раптово обурилася я. Це ж втручання в особисте життя! Які жахливі звички мають ці істоти!

— З часом, — усміхнувся чаклун. — У Квік є безліч спеціальних кімнат просочених магією, що не дозволяє підслуховувати, підглядати та застосовувати силу.

— Передбачливо.

— Що ж... Ордо доводиться адаптуватися, щоб забезпечити всім комфортне перебування і безпеку, — спокійно пояснив він.

— Добре, — погодилася я з власними висновками. Тішило те, що хоча б Ордо намагається, щось робити. А працює воно чи ні, доведеться перевірити на власній шкурі. — Ділан, я зрозуміла, що Доніми – це ті кому Альви дарували Дар, а Кондеми – Прокляття. Ось тільки одного я зрозуміти не можу... Відьми вміють чаклувати, і здатні практично на все... зцілення, управління стихіями, бойова магія, різні заклинання, і ще купа всього, що я навіть уявити не можу.

— Угу, — кивнув хлопець, мовляв, все правильно, продовжуй.

— Перевертні або Спірити - сильні, швидкі, спритні з дуже розвинутими інстинктами та відчуттями. Та ще й вони носять у собі дух звіра, та вміють на нього перетворюватися.

— Все правильно. Що тобі не зрозуміло?

— Вампіри.

— А, що з ними? — Відверто здивувався чаклун.

— Вони ж Кондеми. Але чому? Вампіри сильні, швидкі, мають супер розвинені відчуття, на додаток, вони можуть жити вічність та їх важко вбити. Чому вони прокляті? — Я дійсно цього не розуміла. На мою думку, мати здібності вампірів - це круто.

— Вони прокляті, тому що приречені на вічне життя, як дикі нічні звірі, з постійним жагучим почуттям спраги, — тихо прошепотів він мені на вухо.

— Зрозуміліше від твого пояснення не стало, — уїдливо зауважила.

Приречено зітхнувши Ділан доповнив своє пояснення.

— За легендою, коли Альви прокляли першого вампіра, він мав бути приречений на нескінченне, самотнє, болісне існування. Вампіри - це хижі створіння ночі. Вони постійно відчувають спрагу крові, а сонячне світло обпалює їхню шкіру.

— Світло вбиває? Але як же..? — Я була дезорієнтована, бо я сто відсотків бачила вампірів, що вільно прогулювалися під проміннями сонця.

— Еволюція та прогрес, — знизив плечима хлопець. Він сказав це так буденно, немов це очевидні речі. — Чаклуни знайшли спосіб обійти цю частину прокляття. Ми навчилися створювати амулети, які захищають вампірів від сонця. Небагато з них носять на собі такі амулети, загалом, це члени Ордо та представники деяких кланів. Ордо суворо контролює наявність та створення певних амулетів. А спрагу крові вампіри навчилися контролювати самі. В Академії цьому навчають новообернених чи недосвідчених вампірів. Взагалі, їх популяція суворо контролюється Ордо. Не можна просто так когось обернути на вампіра. Це дуже суворо карається.

— Хм… Ордо багато чого контролює… — замислившись пробурмотіла я собі під ніс. Однак Ділан почув.

— Це так. Проте, в тім немає нічого жахливого. З одного боку - це своєрідне обмеження свободи та прав, але з іншого - підтримання порядку. Що далося сучасному світу дуже великою ціною. — На деяку мить хлопець замовк, розмірковуючи про щось своє. Розповідаючи про це, він дивився кудись у порожнечу, але тепер він усміхнене подивився на мене. — До речі, після церемонії існує одна чудова традиція. Усі охочі адепти виїжджають до міста на вечірку. Ти поїдеш?

— І ти ще питаєш?! — Я одразу пожвавішала. — Звісно! Куди завгодно, лише б розвіятися.

— От і чарівно, — знов розреготався чаклун.

Його розповідь про долю вампірів мене дуже вразила. Я знала не так багато представників їхнього виду, але тих кого знала - своєрідно поважала, звісно не враховуючи мертвих вампірів с заправки. І мені було шкода їх. Я не вважала, що ані Семюел, ані Еван заслуговують на прокляття.

Цілу ніч я не могла заснути. Почуття тривоги не полишало мене аж до самого світанку. Я знала, що до дванадцятої години дня за мною зайде Страж, і проводить у потрібну залу. Всередині мене тремтіла надія, що завтра я нарешті можу отримати відповіді та всі таємниці, врешті, закінчаться. Мене лякала невідомість. Проте втома урешті-решт перемогла, і з першими проміннями світанку я провалилася до царства Морфея. 

Я стою боса, в легкій сукні, посеред площі. Холодна бруківка обпалює ступні. З усіх боків, в далечі, мене оточують величезні блакитні скелі, з хитросплетеними водоспадами, що дивовижно спадають з них. Пекучий біль розпливається венами. Холодний вітер обпалює шкіру. Відчуваю, як щось нестерпно обпікає мені груди. Тягнуся рукою до епіцентру жару. Це кулон, що висить у мене на шиї. Він пульсує блакитним свіченням. Беру його в руку, в ту ж мить він розсипається, і на долоні залишається тільки маленький блакитний камінчик. Заплющую очі. Чую шепіт: 

— Бережи його... бережи секрет...

Розплющую очі. Дивлюсь на руки. Вони всі у крові. У моїй крові. Все тіло пронизує гострий біль. Боляче. Дуже боляче. Кричу. Кричу так сильно і довго, що просто збезсилено падаю на землю.

Я прокидаюся з голосним криком та сльозами в очах. Відчайдушно хапаю ротом повітря. Нестерпний біль розтікається від сонячного сплетіння до самісіньких кінцівок. Лежу в ліжку не в змозі поворухнутися. Намагаюся відновити дихання. Біль плавно розливається і проникає у кожну клітинку мого тіла. Поволі приходжу до тями.