Серце Атлантиди - Аврора Лав

Наступного дня, рівно о дванадцятій годині ранку, я сиділа в зручному кріслі в просторому, світлому кабінеті Декана Касандри Роджерс.

— Міс Голден, через 4 дні світло зірки Ліра обійме стіни цього замку. Саме зі світлом Ліра пов'язана церемонія "Посвяти". — Жінка привітно та детально розповідала мені, що на мене чекає в найближчому майбутньому. — Офіційна частина пройде в третій день світіння Ліра, але Ордо було ухвалено рішення, що Ви обряд пройдете в перший день, окремо від усіх.

— А з чим це пов'язано? — Невпевнено поцікавилася я. Хоча заздалегідь розуміла, що відповіді не отримаю. Так було заведено - годувати мене сніданками та фразочками типу: зараз це не має значення. Ууу! Бісить!

— Ви дізнаєтесь все під час церемонії, — твердо відповіла Декан Роджерс.

— Звісно, — невдоволено пробурмотіла собі під ніс.

Декан тактовно вдала, що не зауважила мого роздратування та спокійно продовжила свою промову.

— Найближчими днями до Академії почнуть з'їжджатися адепти. Ви ж розумієте все, що стосується Вашого походження та часу проведення церемонії - має залишатися таємницею, абсолютно для всіх. — Вона пильно подивилася мені в очі. 

Мені навіть здалося, що під її поглядом у мене трохи помутніло в голові. Жінка уважно обвела мене прискіпливим поглядом, її взір уперся на медальйон, що висів у мене на шиї. Вона замислилась на кілька секунд, а потім, нібито, ухваливши тільки їй відоме рішення, загадково посміхнулася.  

— Розумію, — схаменулася я, згідно киваючи макітрою.

— Дуже добре. В такому разі, не смію Вас більше затримувати. — Жінка зробила стриманий кивок головою, та не дочекавшись моєї відповіді, занурилась в читання якихось паперів, що лежали у неї на столі. — Всього найкращого. — Кинула вона на прощання.

Мене вражала сила та міцність цієї тендітної жінки. Вражала та лякала. З такими людьми краще не ворогувати. Як вона може бути матір'ю Ділана? Він зовсім несхожий на неї. Але то вже не моя справа.

Як і попереджала Декан Роджерс, Академія ожила. Нові особи прибували з кожним днем. В глибині душі я сподівалася побачити його, мого вампіра із золотими очима. Від цієї думки я шаленіла. Мене підносила надія, та до тремтіння лякала така можливість.

Весь свій час я проводила з Діланом. Ми як завжди розмовляли, сміялися, і просто насолоджувалися компанією один одного. Він став моїм особистим гідом з питань життя в Академії. Хлопець змусив мене вивчити всі навчальні аудиторії, показав всю необхідну новачку літературу. Він був моїм компасом у новому для мене світі.

Семюеля я більше не бачила, ніби він передав кермо опікуна Ділану. Але з кожним днем ​​я все більше переконувалась в тім, що їхня небезпека надумана. Так, по дорозі сюди мене намагалися викрасти, але ніхто не сунеться в самісіньке серце Ордо за якимось жалюгідним дівчиськом. Я вже не могла дочекатися дня, коли зможу вийти в місто і насолодитися його архітектурою та шармом. Ділан обіцяв мені провести екскурсію, показати найгарніші місця, адже він народився в Аюнтаменто. І щоб я без нього робила? Мені здавалося, що так як він опікувався мною, не опікувалася навіть Меган.

Я сиділа на лавці в одній з оранжерей, Ділан лежав поруч, опустивши голову мені на коліна. Хлопець уважно читав якусь книгу з його навчальної програми, він виявився тим ще розумником, а я бездумно витріщалась на сторінки книги “Історія Донімів”.

— Що тебе турбує? — Відчувши мою відстороненість спитав хлопець, підіймаючи на мене свої зелені очі.

— Ти хвилювався перед церемонією? — Намагаючись виглядати безтурботною, я відповіла питанням на питання. Однак голос мій зрадницьки пискнув.  

— Чесно? — Хлопець підвівся та сів поруч, він уважно подивився мені у вічі. Я кивнула, мовляв, я чекаю від тебе чесної відповіді. — Ні краплі. Просто я... ем... Як краще виразитися… Народився з відчуттям Дару... Відчуттям своєї сили. Я змалечку відчував свій потенціал. Та з дитинства почав методично його розкривати. У три роки я опанував володіння стихією повітря, звичайно не без допомоги мого брата Вільяма. Тож церемонія "Посвяти", у моєму випадку, була лише формальністю.

— Пощастило тобі, — страждаючи зітхнула, відводячи погляд від чаклуна.

— Можливо... Але це також велика відповідальність та тиск з боку сім'ї. Що мати, що батько обдаровані та сильні чаклуни. Якими неодмінно є, і мій брат Вільям, та моя сестра Еллісон. З дитинства я відчувала, що не маю права їх підвести. Я не скажу, що мені дається все складно. Але... бувають і труднощі…

Я стиснула руку зеленоокого чаклуна. Я й не замислювалася над тим, як йому може бути тяжко. Егоїстка! Він мені допомагає, підтримує... а я жодного разу не поцікавилася його внутрішнім світом. Який сором! З мене вийшов кепський друг.

— Я впевнена, ти будеш найкращим чаклуном! — З щирою вірою у серці, гордо повідомила я.

— З такою підтримкою, так точно, — він красно засміявся і погладив мене по щоці.

Ділан притягнув мене до себе і поцілував у маківку. Кілька хвилин ми так і сиділи обнявшись. В його обіймах було так спокійно та затишно.

Я дуже хвилювалась. А, що як всі помиляються і мій Дар мізерно малий? Мені доведеться покинути Академію? Здається, я цього не хочу...

— Не переймайся. Після церемонії ти відчуєш свій Дар, я в цьому певен. — Від його слів підтримки, на душі потеплішало. Я точно не заслуговувала на такого друга.

Настав вечір напередодні моєї церемонії. Ми з Діланом сиділи на кам'яній лаві, у внутрішньому дворику під аркою, й спостерігали за купками Семінів, які мирно відпочивали на газоні. Денна спека вже спала та подарувала приємну прохолоду вечора. Вітерець, що гуляв по двору, приніс замах морського бризу. Невелике містечко Аюнтаменто розкинулось уздовж узбережжя. Мене дуже тішила ця розслаблена атмосфера.

— Я й уявити не могла що тут так багато народу, — тихо шепотала, крадькома розглядаючи різноманітних представників сутінкового світу. За деякими було помітно, до якого виду істот вони належать, але здебільшого вони виглядали, як звичайнісінькі люди, тільки, що магічні кульки один в одного часами жбурляли.