Серце Атлантиди - Аврора Лав

За годину я стояла в призначеному місці. На території Академії розташовувалися: величезний неймовірно красивий сад, невеликий парк та кілька зимових оранжерей.

— Ходімо, — простягнув мені руку усміхнений, на всі 32 зуби, чаклун.

— Ти мені збираєшся пояснити хоч щось? — Мене турбувало незнання та дивна загадковість хлопця.

— Зараз сама все побачиш.

Ми пройшли в самий глиб саду, в затишне місце біля старого фонтанчику, надзвичайно красивих квітів та чагарників.

— Я вирішив порадувати тебе, янголятко, святковим пікніком, — задоволено шкірився хлопець вказуючи на ковдру.

— Дякую, Ділан. Правда, щиро дякую. — Я не знала як виразити глибину моїх почуттів. — Це найкращий день народження у даних обставинах.

— Радий, що зміг догодити, — він ніжно погладив мене по щоці. — Так, а тепер давай вже поїмо. Я вмираю з голоду!

Ми разом дзвінко засміялися, умостилися на покривалі, та накинулися на їжу. Цілий день ми з Діланом провели в саду. Кілька разів я відволікалася на вітальні дзвінки, але здебільшого ми цілий день удвох балакали про різне та сміялися до сліз.

Мені сьогодні двадцять один рік. Не можу повірити... Як сказала Меган: більше ти не дівчинка, тепер ти доросла, сильна та гарна ЖІНКА. І вона абсолютно права! Такою я і почувала себе сьогодні.

— Дякую тобі за цей день, — я вже, здається, сотий раз подякувала хлопцеві. Але ж я була насправді вдячна йому за цей дивовижний день. Це як, банально кажучи, ковток свіжого повітря. І в прямому і в переносному сенсах.

— Тобі спасибі, — розслаблено промуркотів чаклун потягуючись.

— Ем… Я тебе звичайно не жену... але просто цікаво, ти надовго сьогодні залишишся? — Я дуже не хотіла, щоб він сьогодні мене залишав.

Хлопець задоволено усміхнувся, немов Чеширський кіт.

— Я вже розташувався у своїй кімнаті у Квік. Тож, до початку навчального кола я тільки твій, а далі тобі доведеться ділити мене з професорами, адже я старанний учень.

І ми знову удвох розреготалися. Було щось у цьому хлопці таке живе, легке, рідне… З ним було дуже спокійно, надійно та затишно. Немов ми знайомі ціле життя.

Увечері, крокуючи кампусом у житлове крило, нас гукнув владний жіночий голос.

— Доброго вечора, міс Голден, — стримано привіталася жінка.

Мене аж пересмикнуло. Деканом відьом була розкішна, вродлива жінка. Голос її владний та сильний, і водночас ніжний та жіночний. Дивовижне поєднання варте захоплення.

— Добрий вечір, Декан Роджерс, — я трохи схилила голову, чого вимагали тутешні правила етикету.

Жінка кивнула мені у відповідь та перевела погляд на мого супутника.

— Привіт, сину, — з ясною усмішкою привітала вона Ділана.

Син?

— Привіт, мам, — спокійнісінько одізвався чаклун.

Мати? Не вкладалося у мене в голові. Тим часом жінка продовжила звертатися до мене.

— Від імені Ордо вітаю Вас, люба міс Голден, з днем ​​народження, — і вона подарувала мені стриману посмішку.

— С... Спасибі велике, — зніяковіло промимрила я. 

Декан Роджерс ще раз поблажливо посміхнулася, та сконцентрувала свою увагу на хлопцеві.

— Ділан, любий, чому ти не зайшов до мене як прибув до Академії?

— Рано я не знайшов тебе, а потім був зайнятий, — чаклун кинув на мене задоволений погляд.

Він син Декана? Все ніяк я не могла це усвідомити.

— Добре, значить зайди за пів години до мене. А Вас, міс Голден, я завтра чекаю о дванадцятій у своєму кабінеті, Семюел Вас проводить.

— Звичайно, — видала я із себе. Чомусь я дуже рознервувалася. У мене пересохло у горлі, і звук вийшов дуже хрипким.

Жінка попрощалася зі мною лише поглядом, дуже тепло посміхнулася до свого сина і пішла. А я ошелешено перевела погляд на Ділана.

— Що? — Відверто здивувався він.

— Що?! Ти мені взагалі збирався казати, що твоя мати Декан Касандра Роджерс?

— Я якось і не замислювався про це, — знизав плечима чаклун. — Якщо чесно, я був певен, що ти й так вже в курсі. І взагалі, яке це має значення? — Не на жарт розсердився він.

— Ні якого, напевно, — я одразу почала захищатися. — Але все ж таки… Я ще не до кінця знаю всі ваші правила…

— От і добре. В цім немає нічого особливого. Я той самий непривілейований хлопець. — Ділан посміхнувся та схопив мене за руку. — Пішли, проведу тебе до кімнати. І до речі, амулет, який я тобі подарував, зачарував для тебе колишній Декан. Раптом тобі це важливо. — Якнайприязніше додав він.

Проте я розпізнала в його тоні саркастичний докір. Я мимоволі погладила кулон, що висів у мене на шиї, й відкрито усміхнулася. Ділан, мабуть, дуже сильний маг раз його сім'я мінімум у двох поколіннях обіймала посаду Декана. Це не було важливо, однак це наштовхнуло мене на певні висновки. Ділан не тільки милий, але ще й і талановитий.

Від автора:

Привіт, мої любі читачі. Дякую вам за вашу цікавість до мого творіння. Я це неймовірно ціную. Саме ваша зацікавленість проєктом надихає та мотивує) Дякую.

Маю до вас кілька питань. Якщо у вас є можливість та бажання, то напишіть, будь ласка, ваші враження про розповідь. Може комусь щось не подобається, щось дратує. А може у когось є питання, і щось незрозуміло. Я відкрита до діалогу. Разом ми зможемо зробити цю історію ще кращою)