Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Якщо вони там цього не бачать, то вся ця клята академія, як там її, повний відстій та дно! Збирай свої манатки та вали звідти негайно!
— Ага… — я тяжко зітхнула. Аби все було так просто, але в голос я цього не сказала.
— Я сумую, крихітко, — жалібно проскиглила вона. — Я не розумію тебе... Це все Август влаштував? Це він примусово тебе туди запхав?
Я не могла сказати подрузі правду, тому вирішила валити все на свого "любого" дядечка. Він все одно заслужив пару лагідних слів. Нехай Меган ліпше його звинувачує у всьому та ненавидить.
— Я вже говорила тобі... все складно. Я дочекаюся початку семестру, а там... буде видно… Можливо Август змінить своє рішення.
— Я дуже сподіваюсь на це. А ще на те, що ти врешті схаменешся! Після твого дня народження він не матиме жодних прав щось тобі забороняти. Ти приїдеш до мене, і ми знову будемо разом. Мені тебе так не вистачає.
— А мені тебе. Я люблю тебе. — Вимовила я з добрим смутком у голосі.
І це була абсолютна правда. В моєму житті раніше було тільки дві людини яких я по-справжньому любила. Зараз залишилася лише Меган. І я це дуже цінувала.
— О, крихітко. А я люблю тебе! — Вигукнула дівчина. — До речі, мій добрий друг Джим, днями мило поспілкувався із твоїм колишнім, покидьком Стівом.
— Що? — До цього я лежала на ліжку, а тепер стрепенулась та прийняла сидячу позу.
— Стів вже конкретно дістав мене своїми дзвінками та приходами до мене додому. Ось я і не витримала та попросила Джима пояснити йому як треба поводитись. — Самовпевнено та пихато заявила дівчина.
— Мег, мені так шкода, що тобі доводиться віддуватися за мене. Я скрізь заблокувала його. Він намагається додзвонитися до мене із невідомих, але я не залишаю йому жодного шансу і слова сказати.
— Правильно, крихітко. Пишаюся тобою!
— Дякую, я і сама пишаюся собою. Попри все, що було між нами, у мене він викликає тільки почуття огиди…
Як не дивно, але це було так. Я сильно його кохала, неймовірно сильно. Він був моїм світом. І здавалося, неможливо так швидко загасити в собі справжні почуття. Та я їх і не гасила. Це зробив він. Він, своєю правдою. Він спопелив, стоптав та понівечив моє ніжне кохання. І все, що я відчуваю на попелищі своїх почуттів - це розчарування. Розчарування в ньому, розчарування в собі. Адже саме я була сліпою дурепою та не бачила очевидного!
Однак все це минуле. І я з полегшеною душею крокую в таємниче майбутнє. Скільки разів мені ще доведеться обпектися? Але ж я не особлива. Таких як я ще мільйони. Мільйони понівечених, зраджених, скривджених сердець. І всі вони вистоять, переродяться та наново покохають. Та врешті, будуть щасливими. Як і я. Колись…
— Тебе, щось ще турбує, — після затяжної паузи вимовила подруга. — Викладай!
— Ну... Як ти це робиш? — Я була вражена, зовсім не здивована, але дуже вражена. Вона завжди уміла читати мої емоції. Ось і зараз, якимось незбагненним чином, вона відчула мене. Ні, вона точно відьма!
— Викладай! — Наполегливо повторила подруга.
— Справа в Евані…
І я розповіла Меган про все, що було між нами, звичайно ж упустивши надприродні подробиці. Про наші поцілунки, про те, як я дізналася про його дівчину, і найголовніше про мої незрозумілі почуття до нього.
— О, Боже, крихітко... Та ти закохалася в нього. — тяжко зітхнула вона, дочекавшись кінця моєї промови.
— Ні. Ні. Ні. Це точно неможливо! — Тут я вже схопилася на ноги, та стала міряти кімнату нервовими кроками. — Досить з мене кохання!
— А я говорю тобі, закохалася! Ти пережила сильний стрес після розлучення з мудаком, потому твоя підсвідомість підшукала тобі найкращу та відповідну пару. — З повним відчуттям правоти зауважила подруга.
— З яких пір ти ще й психологом стала? — обурилася я.
— Я впевнена – це закоханість. Мені шкода, що він має дівчину. Але, може, у них це не серйозно, якщо він на тебе так реагує.
Я не знала, що відповісти подрузі. Сперечатися з нею марно. Та здається вона має рацію. І від цього стає ще більш сумно. Закохалася? Здається, що так. Але ж ми майже не знайомі. Однак сперечатися з власними почуттями безглуздо. І, що мені тепер робити з цим коханням?
