Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Ен…
Ми цілувалися немов божевільні, не помічаючи часу. Я обережно підняла футболку хлопця, і почала пестити його ідеальне, прохолодне тіло. На що він видав ще один рик. О, Боже! Як мене це збуджує!
— Еван… Ммм…
Він став наминати мої сідниці. Його губи прокладали вологу доріжку поцілунків до моєї шиї, ключиці, грудей. Очі хлопця почорніли. Ми часто дихали, та продовжували пестити один одного. Ми обидва були готові переступити межу. Зірвати один з одного одяг і віддатися полум'ю пристрасті прямо тут і зараз.
Що це? Гола пристрасть? Неконтрольована жага? Я була впевнена в одному, між нами був зв'язок. Який? Я не знаю. Проте я дуже добре відчувала його, а особливо зараз. Розберемося з цим питанням згодом, адже зараз є нагальніші справи. Я потяглась до ременя його джинсів, але сильна рука зупинила мене.
— Енжела, ні. Нам не можна. — Тихо, але рішуче промовив вампір, зупиняючи мої пестощі.
— Але ж я хочу цього… Хочу… — Майже скигливши я схопилася за воріт хлопця.
Зараз я повинна відчувати себе принизливо, проте я була настільки вражена та зачарована Еваном, що почуття гідності та самозбереження тихенько спали десь всередині. Еван, ніби взявши себе в руки, обережно відсторонився, поставив мене на ноги, та проникливо подивився в очі.
— Ні… Ні. Ні. Тільки не зникай знову. — У грудях щось болісно занило. Я відчула, як він віддаляється від мене. Знову.
— Мені так шкода… — хлопець погладив мене по щоці, і цнотливо поцілував у лоба. — Пробач мені, Енжела. Вибач.
— Еван, не вчиняй так зі мною. Я ж відчуваю тебе... Не знаю як... але відчуваю...
— Прости мене. Я не повинен був дозволяти собі цього. Мені дуже шкода.
— Еван...
— Все, що відбулося між нами - неправильно, — нахабно перебив мене вампір. — Ти просто вдячна мені за порятунок, і неправильно інтерпретувала свої почуття. Ти не відчуваєш цього до мене. А я безсоромно скористався становищем. Скористався тобою. Твоєю довірливістю. Вибач. Це помилка. Велика помилка. — Він дивився на мене палким та рішучим поглядом.
— Ти і я – це щось значуще... Я знаю!
— Ти і я – це велика ПОМИЛКА! Вибач.
І він зник. Гарячі сльози зрадницьки покотилися по моїх щоках, а я нерухомо дивилася вдалечінь, і нічогісінько перед собою не бачила.
Ні, я не надумала собі ці почуття. Я не вигадала їх! Я не знаю, що саме це... але точно не вдячність. Мене фізично та ментально тягне до цього вампіра. Його слова та поведінка мене дуже сильно ранили. Зробили неймовірно боляче... Це не помилка! Я це точно знаю!
Пульсуючий біль у скронях та палаюча прірва у грудях, не залишили мені шансу тверезо оцінити те, що відбувається. Тільки но я була готова віддатися людині, яку бачила максимум разів десять у своєму житті. Це точно не прилив почуттів від подяки за порятунок, це щось значуще. Щось насправді важливе. Велике.
Я була розбита. Принижена. Але більше мене турбувала пустка в середині мене, яка немов вихор щосекунди збільшувалася. Заспокоївши сльози, що лилися нескінченним потоком, я побрела до себе в кімнату. Шукати Евана було марно. Я бачила його погляд, він все вирішив. Вирішив за нас обох. І він був непохитний у своєму рішенні. На мене чекала довга безсонна ніч.
Рано-вранці я, немов зомбі, безцільно вешталася коридорами. Мені було складно знаходитися в маленькій кімнаті. Безкінечний потік думок зводив мене з розуму. Я все силувалася обміркувати становище в якому я опинилась, але все було марно. Моє життя мені більше не належить… Я більше не знаю ані хто я, ані, що відчуваю.
Зненацька почувши такий знайомий мені голос, затамувавши подих, я почала вслуховуватися в слова, що доносяться до мене з-за повороту.
— Вибач. Вибач мені, Глоріє.
— Як ти міг, Еван! А як же я!? Ти про мене подумав! Що тепер буде зі мною? З нами! — Звернувся до вампіра схвильований жіночий голос.
— Я знаю... Я зробив величезну помилку. Мені немає виправдання. Я сам не зрозумію, як це сталося.
— Що тепер буде? Що буде з нами, Еван?
— Все буде добре. Я все вирішу. Я обіцяю тобі, малюк.
Ні. Ні! НІ! Тільки не це. “Малюк“? О, ні... Боже. Яка ж я безмозка дурепа! Він же намагався сказати, пояснити… А я… Боже...
— У нас вуха, — прошепотіла дівчина.
— Енжела, — тієї ж миті переді мною опинився Еван.
— Я... я все зрозуміла... Мені шкода… — Розвернувшись, я щосили побігла геть.
Зачинившись у своїй кімнаті я повільно, притулившись спиною до дверей, сповзла вниз. Сльози мимоволі полилися з очей. Чому... Чому мені так боляче і прикро? Неможливо за такий короткий час так прив'язатися до людини. Певно, це якісь чари. Однак, легше від розуміння не стає.
Кілька днів я вила вовком від туги та самотності. І все ж таки прийняла рішення, що мені необхідно виговоритися та отримати підтримку.
— Вітаю тебе, — я намагалася надати голосу життєрадості та безтурботності.
— Привіт, крихітко, — щиро зраділа моєму дзвінку Меган. — Куди це ти знову зникла? Зовсім тебе не шкодують на цій твоїй практиці! — Обурювалася вона.
— Ем... ну так, дуже велика завантаженість, — мені було вкрай тяжко брехати подрузі. — Сама ж розумієш, мені багато чого треба наздогнати.
— Що у тебе з голосом, люба? Все добре? — Якби я не намагалася надати собі хоробрості, але найкращу подругу не проведеш.
— Якщо чесно... все жахливо, — і тут мене понесло. Я розповіла Меган як мені самотньо, яким ізгоєм я почуваюся.
— Цього просто не може бути... Ти наймиліша, найдобріша, найсвітліша і сама чуйна людина яку я знаю! — Протестуючи підтримувала мене дівчина.
— Людина… — прошепотіла я собі під ніс.
Мені все ще було складно прийняти нову реальність. Я дивилася довкола себе і бачила різних Семінів, проте себе я не відчувала частиною їхнього світу. Можливо це все страшенна помилка, і я зовсім не відьма? Зараз я чекала моменту церемонії, на ній або відкриється мій дар, або я повернуся до колишнього життя. І цієї миті я страшенно хотіла останнього.
