Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Ну і, що ж в тобі особливого, дівко? — Цей виродок облизав губи та глянув на мене своїми криваво-червоними очима. — Ооо... Але пахнеш ти дуже апетитно. Нам наказано доставити тебе живою, але ніхто не забороняв поласуватися по дорозі.

Він міцно схопив мене за шию, підтяг до себе ближче. Я висіла на його руці ледве торкаючись ногами землі. Я почала задихатися від його стальної хватки. Він наблизився до мого обличчя й огидливо злазив зі скроні кров. Від насолоди він закотив очі, а мене ледь не знудило.

Я схлипнула та заплющила очі. З останніх сил намагалася вирватися з його хватки, але відчувала як повільно стала втрачати свідомість. Кровопивця показав мені свої білі гострі ікла, облизнув їх своїм мерзенним язиком і почав наближатися до моєї шиї.

Раптом я відчула, як його хватка слабшає. Блиск його червоних очей в одну мить згас, він обм'як і звалився на землю. За спиною в нього стоячи Еван, у своїй долоні він стискав його серце. З огидою на обличчі відкинувши частину цього виродка у бік, мій вампір підхопив мене на руки.

— Ччч... вже все закінчилося… Тепер все буде добре. Більше тебе ніхто не скривдить. — Намагався заспокоїти мене Еван обережно тримаючи на своїх руках.

Я схлипнула й міцно обійняла мого рятівника. Він поніс мене до своєї автівки, обережно посадив і почав оглядати. Я дивилася тільки в його дбайливі очі. Я розуміла, що більше небезпеки немає, він всіх убив.

— Ти як? Що болить? Потрібно зупинити кров. Він не встиг тебе торкнутися? — Еван навіть і не намагався сховати клопіт у своєму голосі.

— Д... д-д-д... дякую тобі. Ти мене врятував. Дякую. — Прошепотіла я не відриваючи погляду від золотоокого, хоча зараз його очі були темно карі.

— Немає за що, — мило посміхнувся мій вампір і ніжно погладив тильною стороною долоні по моїй щоці.

Діставши аптечку він зупинив мою кровотечу, потім трохи постарався привести мене й себе в порядок, змивши кров. Далі сів за кермо та втиснув педаль газу в підлогу. Я все ще була шокована. Ми мовчки їхали до Академії. Адреналін пішов з моєї крові і я виразно відчула тупий біль всіх моїх саден.

Через кілька годин з'їхавши з автотраси мою увагу привернув банер з назвою міста Аюнтаменто. Раніше я не чула про це місто.

Ми спритно мчали вузькими вуличками міста. Я замилувалася його красою. Виходячи з моїх спостережень, я зробила деякі висновки стосовно містечка. Місто дуже старе. Його архітектура вишукана та витончена. Вузькі вулички; неймовірно красиві та унікальні будинки, фасади яких були прикрашені різноманітною ліпниною, розписами та фресками; червоні дахи. Складалося враження, що Аюнтаменто місто із казки. Зараз було близько 12 години дня і на вулиці було небагатолюдно. Що і наштовхувало на думку, що містечко маленьке. Дорогою я зустрічала відкриті магазинчики, торгові лавки, пекарні, затишні кафешки. Це місто вабило своїм шармом та атмосферою.

Ми виїхали на дорогу, узбіччя якої було густо засаджено старими деревами, що створювало відчуття живого тунелю. Через кілька хвилин їзди по "живому тунелю" моєму погляду відкрився приголомшливий, своєю красою та розміром, комплекс будівель. Академія Квікресалвос.

Від автора:

Дуже дякую всім хто підтримує мене на моєму творчому шляху.

Це дуже мотивує та надихає. Дякую!