Серце Атлантиди - Аврора Лав

— А хто вони взагалі такі? І навіщо їм я? Та відьма допитувала мене про якесь серце. Що це загалом таке, Серце Атлантиди?

Очі моїх надприродних друзів округлилися.

— Тш... — зашипів маг. — Не найкраща ідея це ось так обговорювати. Поїхали. На всі інші питання тобі дадуть відповідь в Академії.

Ми швидко дісталися мого будинку. Дорогою я зателефонувала Меган та сказала їй, що затусила з новими знайомими. А іще те, що ми сьогодні виїжджаємо до Академії. Зайшовши в будинок я швидко привела себе до ладу, склала необхідні речі, поставила перед фактом Гарі, хотіла ще поговорити з дядьком, але він був занадто зайнятий. 

"Ну і добре. Він, швидше за все, і не помітить моєї відсутності. Ділан сказав, що мій батько був чаклуном, значить і Август також? У мене стільки запитань. Мені потрібно терміново до цієї Академії!».

Еван ззовні спостерігав за периметром, все було спокійно. Я попрощалася з дворецьким й пішла до своєї автівки.

— Ми їдемо моєю машиною. — Обурено крикнув чаклун побачивши як я кладу сумку у свою крихітку.

— А я хочу поїхати на своїй. Мені потім доведеться повертатися додому, не хочу їхати автобусом. — Уперто сказала я войовничо склавши руки на грудях.

— Це погана ідея, — не погоджувався зі мною Ділан.

— Все гаразд. Я за кермом. — До нас підійшов Еван, як завжди холодним та байдужим голосом заявив він.

— Ще чого! І не мрій! — обурилася я.

— Це не питання, — він пильно подивився на мене. Під його важким пронизливим поглядом я піддалася.

— Гаразд.

Кинула в нього ключі. Він спритно впіймав їх та задоволено ошкірився.

— Візьми це, будь ласка. Та не знімай. Він захистить тебе від магічного впливу. — Чаклун простягнув мені гарний античний браслет.

— Але це ж твоє?

— Це потужний захисний талісман і зараз він тобі потрібніший, — його зелені очі випромінювали неймовірну турботу та ніжність.

— Дякую. Дякую тобі велике за все.

Я імпульсивно обійняла хлопця. З першої секунди нашого знайомства він проявляв до мене ніжність і турботу. Я його майже не знаю, але відчуваю в ньому рідну людину.

Хлопець відповів на мої обійми, він сильно притиснув мене до своїх грудей та дбайливо погладив волосся. Мені було так спокійно у його міцних руках.

— Я радий, що ми з тобою зустрілися. Нам вже час їхати.

І ми поїхали. У хвилюючу невідомість