Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Вони наші вороги. Вони небезпечні. — Гучним басом вперше відгукнувся декан перевертнів. — У стінах Академії ти у безпеці.

— Але якщо я все-таки наважуся повернутися додому, до звичайного життя?

— Це виключено, — твердо та безапеляційно відрізав чоловік, трішки сіпнувшись на своєму місці. 

— Що? Але чому? — Я вся напружилася. Я не хотіла потрапити до надприродного полону.

— Ордо обіцяло Вашим батькам, коли настане час, подбати про Вас.

— Енжела, у стінах Академії безпечно, але довіряти Вам слід лише присутнім у цьому залі. — До розмови повернулася жінка. Відьма тяжко зітхнула. Я вже розклала по поличках хтось із них хтось.

— На превеликий жаль, у стінах Академії є зрадник, шпигун... Саме він попередив, що ми направили вісників за Вами. А значить він знає, хто Ви. — Було зрозуміло, що Декана вампірів бентежить наявність зрадника в стінах ради Ордо.

— І хто ж я така?! Я й досі не розумію! — Лють переповнювала мене. Всі зверталися до мене, як до безглуздої дівчини.

— Ви – донька своїх батьків! — Крижаний голос вампіра владно і суворо проникнув до мене під шкіру. — І це тепер Ваш будинок.

— За місяць на Вас чекає церемонія "Посвяти", тоді Ваша сила і розкриється. І я даю вам слово, після церемонії ви самі вирішите залишатися вам тут, чи ні. А до того часу, ми раді надати Вам притулок. Це Ніколас та Семюел. — Жінка вказала на чоловіків, що досі мовчки стояли, з кам'яними обличчями, недалеко від нас. — Це наші найкращі Стражі. Ніколас ватажок, а Семюел воїн. Цей місяць Семюел стане Вашим особистим Стражем.

— Це велика честь для мене, — молодий чоловік схилив голову. Цей уклін був адресований саме мені. Мене це дуже збентежило.

— А тепер, я вважаю, Вам слід відпочити та привести себе до ладу. Кімната для Вас вже підготовлена. Семюел проводить Вас. Всього найкращого, міс Голден. Ми обов'язково ще зустрінемося.

— І пам'ятайте. Не кажіть нікому, хто Ваші батьки. — На останок додав Декан Лоренцо.

Еван обережно обійняв мене за плечі, й став виводити із зали, Страж пішов за нами. Ми мовчки йшли коридорами замку. Я все ще відмовлялася вірити у те, що відбувається. Все це марення! Ні, це сон! Так. Поганий незрозумілий сон. Перевертні, відьми, вампіри... мене хтось розігрує. Це неможливо. Ми зупинилися біля дерев'яних дверей.

— Ось ми й прийшли. Це твоя кімната. — Еван штовхнув двері, і вони відчинилися.

Кімната виявилася не маленькою. Виконана у світло-бежевих та коричневих тонах. Переважним матеріалом було дерево. Невелике віконце зі світлими фіранками. Півтораспальне ліжко з миленькою ковдрою та подушками. Тумбочка біля ліжка, комод, невелика шафа, в кутку невеличкий письмовий стіл, над ним полиці для книг та затишна софа біля вікна.

— Мило, — адже справді кімната була милою. Але мене турбувало настирливе почуття полонянки.

— Ти не полонянка тут. Декан Роджерс дотримає свого слова.

— Як ти? — Приголомшено подивилася я на золотоокого. Ні, він точно читає мої думки!

— Просто у тебе всі емоції на обличчі написані, — він ніжно посміхнувся і погладив мене по щоці. Я заплющила очі та пошкодувала, що ми не наодинці. — А тепер я залишу тебе. Відпочинь. Тобі пощастило, у тебе кімната зі зручностями.

— Ми ще побачимось?

Нічого не відповівши вампір вийшов із кімнати.

— Міс Голден, для всіх Ви просто необізнана відьма, яка чекає на свою церемонію. Добре? — Звернувся до мене Страж.

— Енжела. Звертайтеся до мене просто, Енжела. — Я дуже засмутилася через те, що Еван пішов.

— Семюел, можна просто, Сем, — відповів чоловік.

— Дуже добре. Сем, а ти весь місяць ходитимеш за мною по п'ятах?

— Сподіваюся, це не буде потрібно. Я наглядатиму за тобою. І якщо тобі щось знадобиться дай мені знати.

— Добре, дякую тобі, Семюел.

Залишившись одна у своїй тимчасовій кімнаті, я виявила одяг у шафі та деякі приладдя у ванній кімнаті. Я зайшла в душ і простояла там близько години, намагаючись змити стрес останніх днів. Мені хотілося плакати, але сльози не йшли. Одягнувшись я почула стукіт у двері.