Серце Атлантиди - Аврора Лав
Ми їхали двома автівками нічною дорогою. Мій світ злетів у повітря та розвалився. Справжній ураган емоцій вирував у моїй душі. Стільки запитань. Мене розривало на частини від усвідомлення того, що відбувається.
Відьми, вампіри, перевертні... А хто ще? І як? Як це можливо? Мій батько чаклун? А я хто? Моє життя вже точно не буде тим самим. Що таке то Серце Атлантиди? І як із цим пов'язана моя мама? Мені снилися пророчі сни? Чи це мій дар? Що то за Академія така? Як мені тепер взагалі жити знаючи це все? І чи дізнаюся я коли-небудь всю правду?
Еван мовчки вів мою машину. Він не турбував мене, мабуть, розуміючи, що мені багато що зараз треба переосмислити та усвідомити. Ми їхали вже понад чотири години.
— Треба зупинитися десь, — сиплим голосом порушила я багатогодинну тишу. Хлопець запитливо глянув на мене. — До туалету. Або вампіри не справляють природних потреб?
— Взагалі то так. У нас немає такої потреби.
— Яка шкода, що я не вампір, — не втрималася я від іронії.
— Не говори про те, чого не розумієш, — надто різко та жорстко вимовив Еван.
— А, що ти їси? — зненацька, навіть для самої себе, не замислившись спитала я. Це питання давно мучило мене зсередини, і я боялася почути на нього відповідь.
— Хм... а я все гадав коли ти наважишся запитати, — усміхнувся вампір блиснувши своїми ідеально рівними білими зубами.
— Все ж таки? — Намагаючись надати своєму голосу хоробрості я зухвало поглянула на хлопця.
— Кров. Я харчуюсь кров'ю. А-ха-ха... Не бійся, зараз я не голодний. — Салон автомобіля наповнився дзвінким сміхом. Як приємно це чути, це вперше коли Еван дозволив собі не бути крижаною мармуровою статуєю. Мабуть, він почув моє серцебиття, що почастішало після його зізнання і це його розвеселило.
— А я і не боюся! — Сильно обурилася
Він різко розвернувся і подивився мені просто у вічі. Та, що це зі мною відбувається коли він так дивиться? Чому я гублюся у власних думках? Його очі це моя слабкість. Мій пульс прискорився, я почала частіше дихати. Його обличчя було зовсім близько до мого. Його погляд ковзнув на мої губи. Мої долоньки спітніли, щоки зашарілися. Він повільно став скорочувати відстань між нашими обличчями. Поволі перевівши свій погляд знову мені в очі, чоловік тихо спитав:
— Ну, ти йдеш чи ні?
— Що..? Куди? — я була дуже збентежена та розгублена, мої думки все ще буди зосереджені на губах, що так вабили.
Евана обличчя розпливлося в задоволеній посмішці, він кивнув у бік вікна с моєї сторони. Обернувшись я прийшла до тями та стрімко відсторонилася від нього. Я не помітила як машина припаркувалася на заправці. Нічого не сказавши я кулею вилетіла і пішла до вбиральні. Роздивляючись своє збентежене відображення в дзеркалі, я злісно вдарила рукою по раковині. Мене переповнювало обурення, сором, злість та розчарування.
— Яка ж я дурепа! І що тепер він подумає… Так, треба заспокоїтися. Зібратися. Удати, що нічого не сталося. А чи сталося? Звісно НІ! — Немов божевільна я розмовляла зі своїм відображенням. — Оговтайся, Енжела! Прийди до тями! — Щоб хоч трішки заспокоїтися я вмилася холодною водою.
— Все добре? — Сібіл тихо підійшла до мене.
— Так... просто... Ем... не знаю. Стільки всього різного у голові... — Певно я виглядала дуже розгубленою та пригніченою. — Скільки нам ще їхати лишилося?
— Мені дуже шкода. Я навіть і не уявляю як складно все те через, що ти зараз проходиш... До речі, ти досить добре тримаєшся. Ти молодець. Але знай, ти завжди можеш на мене розраховувати.
Хіба Сібіл має рацію. Я зараз проходжу через особисте внутрішнє пекло, і поговорити про це мені нема з ким. Стів помер для мене, і це остаточно. А Меган я просто не можу втягнути у все це божевілля.
— До вечора ми повинні приїхати. Постарайся поспати, тобі треба відпочити. Може, ти голодна? — Дівчина турботливо погладила мене по спині продовжуючи говорити.
— Все гаразд, — намагалася переконати я, скоріш за все, саме себе ані її. — Слухай, Сібіл, а вампіри можуть якось впливати на людину? — Таке припущення неочікувано спливло в моїй свідомості. Це б пояснило мою нездорову реакцію на хлопця.
— Так. Вампіри володіють чимось на кшталт гіпнозу. Я не до кінця розумію як це працює, раніше я вампірів не зустрічала. У нашій зграї особливо не навчають такому. І це одна із причин чому я шаленію від того, що мене зарахували до Академії. Але наскільки мені відомо, то браслет, що дав тобі Ділан завадить будь-якому магічному впливу. А що? Стій, ти думаєш Еван намагався на тебе вплинути? Хутко пересідай в нашу автівку!
— Ні що ти! Звичайно ні. Я впевнена нічого такого він не робив. — Я і сама здивувалася своїй реакції. Чому я зараз захищаю вампіра? — Просто цікаво... Ось я й спитала.
Дівчина подивилася на мене нечитабельним поглядом, але промовчала. Повернувшись назад у машину я скористалася порадою дівчини, заплющила очі й спробувала відпочити. Втома і стрес взяли своє, і я провалилася в тривожний сон.
Мене оточувала густа темрява та вбивча тиша. Мені не було ні страшно, ні боляче. Самотньо. Дуже самотньо. Через нескінчену кількість миттєвостей до моєї свідомості почали доходити звуки. Я почала повільно виринати з темряви.
— У нас хвіст. Я відірвусь. За кілька хвилин з'їзд до Берлсіті. Ти їдь далі. Потурбуйся про дівчинку. Зустрінемось в Академії. — Еван з кимось спілкувався телефоном. Побачивши, що я просунулась він завершив дзвінок.
— Що трапилося? — Мені не сподобалося ані почуте, ані побачене. Хлопець ззовні виглядав спокійним, але, не знаю як, я відчула його занепокоєння.
— За нами хвіст. Я розберуся. — Спокійно вимовив він.
Еван утиснув педаль газу в підлогу. Автівка мчала автомагістраллю з пристойним трафіком. Він майстерно вів машину. Ми їхали з максимальною швидкістю, на яку була здатна моя машинка. При цьому всі наші маневри обгони та перебудови були професійно плавними. Через кілька хвилин ми в'їхали до міста.
