Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Скажімо так. Вид – людина розумна, не вершина харчового ланцюга. — Прийшов на допомогу другий хлопець.

— Я не розумію...

— Я чаклун, Енжела, — різко випалив Ділан.

— Пф... Це типу шаман, чи що? — Скептично вигнула брову. Я не зрозуміла їхнє почуття гумору.

— Ні. Це означає, що я чаклун. Маг, чарівник, чародії. Нас називають по різному. У світі існують люди та семіни. — Зібрався до купи Ділан, та дуже поважно став роз'яснювати мені якусь нісенітницю. — Семіни це створіння сутінкового світу. Тебе викрали, тому що ти семін, як і твої батьки. Чаклуни наділені даром, ми володіємо магією. І я можу зцілювати. Ти ж почуваєшся добре?

— Так... але… Все це повна маячня. Ти сам себе чуєш? — Я починала дратувати.

— А як ти гадаєш, що сталося? — Незворушливо поцікавився хлопець.

— Я не знаю... Напевно це струс та виснаження...

— Ти все знаєш, Енжела. Ти вже все зрозуміла. І ти віриш кожному його слову. — Як завжди безапеляційно вимовив Еван. 

— А ти, що теж чаклун і вмієш читати думки? —  Сказавши це із сарказмом я подивилася на брюнета.

— Ні, — спокійнісінько відповів він. — Я просто чую твоє серцебиття. І воно звучить помірно-спокійно. А це свідчить про те, що тобі не страшно.

— І хто це в нас має супер слух? Вибач, просто я не в курсі. — Сама не розумію звідки в мені стільки жовчі. 

За останні три дні весь мій звиклий світ злетів у прірву. Моє кохання, сенс мого життя виявився брехуном та зрадником. Вчора моє серце було розбите вщент, а сьогодні я потрапила в аварію, мене катували. А зараз намагаються заставити повірити в існування якихось супер людей.

— То який же твій дар? Супер слух? Магія і зцілення звучить солідніше. Пф… — Бризкала я отрутою.

— Ооо... я не маю ніякого дару. Навпаки. Я проклятий.

В одну мить він опинився навпроти мене. Дуже близько. Я не можу збагнути як так швидко він перемістився. Телепортація? Промайнула думка у голові. Хлопець подивився мені просто у вічі. Він дивився так пильно і пронизливо, наче міг побачити мою душу. Його зіниці розширилися. А мене зсередини почало застеляти тепло, я відчувала разючу ніжність до нього.

— Я вампір, Енжела.

І після його фрази розширилися вже мої зіниці.

— Вампір? Як у фільмах? — Запиталася я скептично.

— Хм... Ну майже.

Він ледве посміхнувся. Чарівна посмішка, подумалось мені. У його погляді промайнуло щось невловне, а потім він знову насупився та став серйозним і холодним.

— Я дуже швидкий та сильний. Мої рефлекси та відчуття перевищують у десятки разів здібності людей. — Доповідав так званий вампір.

Я перевела погляд на решту осіб. Я хотіла побачити у їхніх очах спростування усього вище сказаного. Хотіла прочитати в них, що це все дурний жарт. Але, на жаль. Вони дивилися дуже серйозно та стривожено. Я сковтнула, зробила глибокий вдих, аби приборкати нервове тремтіння.

— А ти? Ти, Сібіл хто?

— А я... ем... Спірит, ну тобі звичніше звучить перевертень. Я перевертень. Той хто носить в собі дух тварини.

— Хм... Як же я сама не здогадалася. Звісно. Очевидно. Спірит.

Я різко розгорнулася та почала йти у бік дороги.

— Ти хотіла правди. Ти її отримала. — Вигукнув Еван.

Я зупинилася, але не обернулася. Я відчувала як три пари очей пропалюють в мені дірку на спині.

— На тебе зробили замах чаклуни. Вони знають хто ти. Ти у небезпеці. Вони не зупиняться. В Академії тебе зможуть захистити. — Крижаний тон Евана нескінченно дратував та ранив.

— А я! Навіть я не знаю хто я така!!! — Стиснувши кулаки вигукнула я, все ще не обертаючись.

— Твій батько був видатним чаклуном. Тобі мав передатися його дар.

— Пф... І тепер я маю купити чарівну паличку та поїхати поїздом у Хогвордс?

— Енжела, це направду дуже поважно. Ми тобі не вороги. Але тут небезпечно це обговорювати. Ти маєш довіритися нам. Ми хочемо тобі допомогти. — М'яким заспокійливим голосом одізвався до мене Ділан.

— Покажи! — Різко повернувшись до трійки я почала свердлити їх докірливим поглядом.

— Що? — Нетямуще дивився на мене зеленоокий.

— Покажи свій «ДАР», — впевнено вимовила.

— Ти хочеш демонстрації?

— Я хочу доказів, що я не збожеволіла. Адже я вірю вашим словам. Але дуже хочу повірити й своїм очам.

— Тоді дивись, — хижо посміхнувся Еван, і начебто розчинився у повітрі. За секунду він опинився біля поваленого дерева, з легкістю підняв його і перекинув. — Задоволена?

З широко розплющеними очима і відкритим ротом я кивнула і перевела погляд на Ділана. 

Ділан щось зашепотів, розгорнув долоні догори та з них почало литися біле світіння. Він похмуро подивився на камінь, що лежав поруч. Спрямував на нього потік світла й камінь злетів у повітря. Хлопець керував його рухом. Камінь покружляв трохи та опустився на землю. Вираз обличчя Ділана виражав, що вся ця вистава йому не до вподоби. Він суворо з-під чола зиркнув на мене. У його очах читалося сердите запитання, мовляв: задоволена? Я зніяковіла і кивнула. Я була в повному шоку.

— А... А ти зараз будеш перетворюватися на вовка? Чи для цього потрібна повня? — Дивлячись на дівчину прошепотіла я.

— Мені не хотілося б зараз обертатися. І для довідки, нам для цього не потрібний повний місяць. Але я можу показати тобі свій Дух.

Дівчина заплющила очі та з її тіла вирвалося свічення, яке через пару секунд почало приймати обрис вовка. Вона розплющила очі й подивилася на мене. Її очі мерехтіли яскраво помаранчевим свіченням, таким, як і її дух.

— Сібіл, це неймовірно гарно, — з захопленням я зробила дівчині комплімент.

— Все. Демонстрацію закінчено. Тепер ти віриш? — Жбурнув мене у реальність, вже такий звичний, крижаний голос Евана.

— Звичайно вірю... Після такого...

— Тоді поїхали. Нам справді час. Думаю, що посіпаки тієї парочки вже шукають тебе, і я не здивуюсь якщо вони пильнують біля твого будинку.