Серце Атлантиди - Аврора Лав
Вийшовши з ванної кімнати, одягнувшись, я почула стукіт у двері. Відчиняючи двері я розраховувала побачити мого особистого Стража.
— Привіт, янголятко, — Ділан вихром влетів у кімнату та стиснув мене у своїх міцних обіймах. Я на мить розгубилася, але відчувши неймовірно теплу енергетику від його тіла, відповіла на обійми. — Як я радий, що з тобою все гаразд. Я так хвилювався. — Він уткнувся носом у моє волосся. Трохи потримавши мене у своїх обіймах, відсторонився і почав оглядати кімнату.
— Привіт, Ділан. Я теж дуже рада тебе бачити. — Посміхаючись я все ж таки вирішила привітатися. І говорила я абсолютно щиро.
— У тебе досить мило. Ти пробачиш мені, що я поновив твій номер? — Хлопець простягнув мені новий телефон. — Я вже вбив туди свій номер. — Нахаба підморгнув.
— О, дякую. Правда, дуже дякую, проте це не обов'язково було робити.
— Не кажи дурниць! Мені не складно було і, чесно кажучи, мені трохи допоміг Сем. І… я знаю про твою ситуацію, тобі не можна виходити за територію цілий місяць. Так що. — Він невинно знизив плечима.
Я приголомшено дивилася в зелені очі. Якщо Еван в курсі, то й Ділан може все знати. Але чому тоді його не було у залі?
— А ще, питання з твоїм дядьком улагоджено. Йому повідомили, що ти вступила до Академії. А зараз у тебе практика. Також... я попросив Гарі, вашого дворецького, зібрати твої речі. Їх доставлять за кілька днів.
— Дякую звичайно, проте мені здається, ти перегинаєш! Я сама ще не вирішила залишатимуся чи ні, а ти...
— Так, ти маєш рацію. Пробач мені. — Чаклун поступливо зупинив мене.
— Добре, проїхали. Що зроблено, те зроблено. Щоправда, дякую за телефон.
— Давай я влаштую тобі невелику екскурсію. Ти голодна? — Дуже швидко хлопець повернув свою безтурботність.
— Якщо чесно, неймовірно.
Ділан водив мене коридорами, галереями та залами, при цьому дуже захоплено розповідав різні історії. Весь величезний комплекс Академії був неймовірно красивий та вишуканий. Практично всі коридори, сходові прольоти, зали та холи були вишукано вбрані.
Ми прийшли в залу-їдальню. Затишний, невеликий зал зі столиками та довгим столом роздачі. Наклавши собі на тацю різних смаколиків, я приготувала чашку запашної кави. В їдальні діяла система самообслуговування. Різноманітні страви та напої були доступні у необмеженій кількості. Задоволені ми сіли за столик.
— Це західний обідній зал. Страви змінюються чотири рази на добу. Напої та легкі закуски доступні з 6 ранку до 11 вечора. Нині так звані канікули, тому народу не багато. Головний обідній зал наразі зачинено. А загалом, є ще й східний зал.
— Угу, — я уважно слухала, хитала головою, та вплітала, соковиту курячу грудку з овочами, за обидві щоки. — Тут багато людей живе?
— Людей? Взагалі немає. — Дзвінко розреготався хлопець. — А ось Семінів вистачає. Загалом, постійно тут живуть члени Ордо та ті, кому нікуди піти. Академія це, свого роду, притулок для усіх нас.
— І ти теж тут живеш? — Поцікавилася я.
— Я, ні. Я живу з сім'єю у місті, але під час навчання отут. Та й взагалі, з дитинства я дуже багато часу проводив у Квік.
— Чому?
— Ну моя сім'я… мати, а з недавніх пір, і брат працюють тут.
— Працюють на Ордо?
— Всі хто працює в Академії, так чи інакше служать Ордо. О, зовсім забув. Сібіл просила передати тобі привіт. Вона дуже хотіла дочекатись твого приїзду.
— Дуже приємно, і їй передай привіт. Я рада знайомству з нею. Вона теж мешкає десь у місті?
— Ні, вона живе в зграї, в якомусь поселенні на північ звідси. Назви, на жаль, я не знаю.
— Зрозуміло. Вона говорила, що теж абітурієнт. Що це значить?
— Всі адепти, перед початком навчання, мусять пройти церемонію “Посвяти”. Це така старовинна традиція. І до тих пір, поки ти не пройшов цей обряд, ти вважаєшся абітурієнтом.
— То виходить, що ми будемо навчатися з нею на одному курсі?
— Щось типу того, — усміхався Ділан допиваючи свій чай. — Мені подобається твій настрій, янголятко.
— Про що ти? — Не розуміючи дивлюся на красеня. До Ділана я відчувала виключно дружні почуття, але заперечувати, що він неймовірний красень я не збиралася.
— Я про те, що ти вже розмірковуєш, як навчатимешся в Академії. А це добрий знак. — Він підморгнув мені та клацнув по носі.
— Ой, припини... А ти на якому курсі? Чи як тут у вас?
— Я на третьому колі навчання.
— А Еван? — Я спробувала зобразити байдужість.
— Ооо... Еван уже багато років тут. Він служить Ордо. Він шукач.
— Шукач?
— Так. Мотається світом, шукає Семінів, артефакти, рукописи, зброю. А потім при необхідності вивчає їх.
Прибравши таці з порожнім посудом, Ділан продовжив свою екскурсію. У мене голова йшла кругами від лабіринтів коридорів, залів, переходів. А це я навіть іще навчальні класи не запам'ятовувала. Врешті дуже втомлена, я благаюче попросила Ділана зжалитися з мене, і дати перепочити. Ми увійшли на заднє подвір'я. Надворі вже темніло, на подвір'ї нікого не було. Сівши на кам'яну лаву під аркою, Ділан пильно подивився на мене.
— Мені так шкода, що завтра я мушу поїхати.
Моє серце стиснула туга. Він єдиний тут із ким мені так комфортно та спокійно спілкуватися.
— Ну ти ж можеш приходити в гості?
— На жаль, я їду з міста до початку семестру. Але я тобі дзвонитиму. Кожного дня. І ти, якщо захочеш, можеш мені дзвонити.
— Звісно, — я посміхнулася, потяглася і взяла його за руку. З незрозумілих мені причин, цей чаклун став для мене такою рідною людиною. Єдиним з ким я можу обговорити все те, що відбувається довкола.
Я шалено сумувала за моєю Мег, але я поняття не маю, як з нею заговорити. Вона вимагатиме пояснення, куди я зникла на три дні, а мені немає чого їй сказати. А з Діланом, тут і зараз, дуже легко та просто. Між нами немає хімії, і це суттєво спрощує все.
Ми довго ще сиділи та балакали про різне. Здебільшого, я розпитувала його про сутінковий світ, Академію... Ділан виявився відмінним оповідачем. Коли зовсім стемніло він провів мене до моєї кімнати. Адже я зовсім загубилася, і без сторонньої допомоги нізащо на світі не знайшла б її. На прощання ми обнялися, і через пару хвилин я вже солодко спала у своєму новому ліжку.
