Серце Атлантиди - Аврора Лав

Я повільно приходжу до тями. Чую знайомі голоси. Але взагалі не розумію про, що вини говорять. Відчуваю приємне тепло, що повільно розтікається тілом. 

— Ну? Виходить?! — Тремтячим голосом сповненим надії спитала Сібіл. 

— Хм... Я зробив все, що міг. На жаль, більше я поки що нічим допомогти не можу… — Глухим зніяковілим голосом відгукнувся Ділан.

— Її треба відвезти до лікарні. Терміново. — Крижаним тоном постановив Еван.

— Емммм… — простогнала я приходячи до тями.

— Енжела, як ти... Вже все добре. Ти в безпеці. Скажи, що-небудь… — Хвилювалася дівчина.

— Води… — тільки й змогла вимовити я.

— Звісно, ось тримай. Обережно.

Я повільно розплющила очі. Дівчина піднесла пляшку до моїх губ, і я обережно попила. Озирнулась. Я лежала на задньому сидінні автівки. Ділан міцно тримав мене за руку. Здається, я почувала себе непогано. Начебто у мене неймовірно сильна кріпатура всього тіла, але гострого болю не було. Він зник.

— Як ти себе почуваєш? — Турботливо запитала Сібіл.

Я трішки підвелася.

— Дивно… — єдине, що змогла підібрати я для опису свого стану.

— Фух... чудово! Ділане, ти справжній чарівник! — Полегшено зраділо дівчисько.

— Що... Що відбувається? — Я не могла збагнути, що коїться.

— На тебе напали. Але все скінчилося. Тепер ти в безпеці. — відгукнувся Ділан.

— Я не розумію…

Я збентежено оглянула нових знайомих. Сібіл була налякана, а Ділан дивився на мене з ніжністю та полегшенням. Еван зник. 

"Що відбувається?!"

— Нам потрібно терміново їхати. Я зателефонував до Декана. Її негайно треба привезти до Академії. — Неочікувано звідкись з'явився серйозний Еван.

— Ні! Я нікуди не збираюся їхати, доки мені хтось не пояснить, що зі мною сталося!

Я розуміла, що зі мною сталася якась чортівня. Наче я потрапила до якогось фільму. І логічного пояснення того, що сталося у мене не було. Голова йшла довкола від невисловлених запитань.

— На це немає часу, — суворо відрізав Еван.

Я впевнено вийшла з автівки. Озирнулася. Я приблизно розуміла де знаходжуся. Недалеко від міста.

— Чудово! Тоді я пішла додому. — палко озвалася я та повернулася у бік міста.

— Стій. Це не жарт. Ти мусиш поїхати з нами. Негайно.

Еван схопив мене за зап'ястя та розгорнув до себе. Його хапка було не жорстка, а навпаки дуже ніжна. Електричний розряд пройшов крізь мене. Наші погляди зустрілися. Його очі. У нього були надзвичайно привабливі й спокусливі золоті очі. У мене ледве-ледве запаморочилося у голові, і я знала, що це все через його погляд. Він зачаровував мене, вабив. Я розчинялася в ньому.

— Еван, вона має право знати правду. — втрутився Ділан.

— Гаразд, — крізь міцно стиснуті зуби процідив золотоокий, не відводячи від мене палкого погляду. Я відчувала він почуває до мене те саме. І решта це теж помітили.

— Кхе-кхе... Добре, Енжела, нам справді потрібно терміново їхати в Академію. Дорогою ми тобі все розповімо. — запевнив мене Ділан.

Я гидливо оглянула себе. Весь одяг розірваній, брудний та у плямах крові. Але на шкірі були лише слабкі подряпини. Що є неможливим. Я уважно помацала себе - дискомфорт, і не більше. Хоча я напевно пам'ятаю, як помирала від невимовного болю.

— Спочатку потрібно заїхати додому. Мені необхідно переодягнутися і взяти з собою деякі речі. Та й Августа треба попередити… — Нарешті відірвавшись від погляду Евана я змогла прохрипіти, мої щоки зашарілися.

— Гаразд, — здався брюнет.

Ми стрімко їхали до мого будинку. Я з Сібіл сиділи ззаду. У машині фізично відчувалася напружена та гнітюча атмосфера.

— Як ти себе почуваєш? Я сильно злякалася за тебе. — Несміливо спитала дівчина.

— Дивно, але почуваюся непогано. Хоча я була певна, що під час аварії забила грудну клітку. Та й те стерво не шкодувала мене... Але ніби я в порядку, все тіло трохи ниє… Як таке можливо? Й взагалі… — Наважилася поставити питання, що мене бентежило, але потім осіклась. Ділан пообіцяв, тож я поки що почекаю. 

— Файно. Це все Ділан. Він зцілив тебе. Я вперше бачила таке на власні очі. Це неймовірно. — Надто захоплено лепетала Сібіл.

— Він що зробив? — Я не могла усвідомити почуте. — Начебто знахар якийсь?

— Еее... ні. Він чаклун. — По-простецьки відмахнулася дівчина.

— Сібіл! Не зараз. — Гиркнув золотоокий.

Дуже хотілось обуритися, але у дзеркалі заднього виду я зустрілася поглядом з Еваном і передумала. Він ТАК дивився на мене... І я зрозуміла, що мені точно все розкажуть, та не зараз.

— Дякую. Не знаю як, але направду ДЯКУЮ. — Я погладила Ділана по плечу. Він прибрав праву руку з керма і накрив нею мою долоню. Ніжно погладив великим пальцем і лагідно посміхнувся мені в дзеркалі заднього виду.

— Немає за що, Енжела. Це найменше, що я міг зробити.

Автівка зупинилася біля побережжя дикого пляжу. Ділан заглушив мотор та хлопці мовчки вийшли.

— Здається нам теж потрібно вийти, — дівчина озвучила очевидне.

Ми разом із Сібіл приєдналися до хлопців. Сонце вже почало ховатися за небосхил.

— О, Боже, котра зараз година? — Стрепенулась я усвідомивши скільки зараз часу. —  Мег певно збожеволіла від переживання. Мені терміново потрібно подзвонити до неї!

— Потім, — крижаним тоном заперечив брюнет. Інколи він говорив так, що мороз йшов шкірою.

— Еван хотів сказати, що зараз ми тобі все пояснимо, а потім ти подзвониш подрузі. — Ділан трохи з осудом подивився на золотоокого. 

Я не розуміла різких змін настрою Евана. То він не звертає на мене уваги, то максимально холодний зі мною, то дивиться мені просто у вічі так ніжно. Всупереч божевіллю, що коїлось навколо мене - Еван мене хвилював. Дуже. Реакції які видавав мій організм на присутність цього чоловіка мене одночасно бентежили та лякали. 

— Я слухаю...

— Те, що ти зараз почуєш мали тобі розповісти в Академії, але обставини склалися інакше. Ти не все знаєш про світ у якому живеш… ем… — Ділан опустив голову вниз, здавалося, він зовсім розгублений і не знає які слова краще підібрати. До цього моменту він завжди був спокійним, впевненим, надійним, а зараз виглядає як загублена дитина.