Серце Атлантиди - Аврора Лав
Я стою посеред великої площі. Вдалині з усіх сторін мене оточують блакитні скелі. На небосхилі сонця не видно, але на вулиці ясно. Дуже холодно. Руки змерзли. Відчуваю дивне печіння у районі сонячного сплетіння. Помічаю блакитну пульсацію кулона, що висить на моїй шиї. Замружую очі приготувавшись до болю. Нічого. «Дивно...». Ще раз озирнулася довкола себе. Нікого не бачу, але відчуваю чиюсь присутність.
— Хто тут?
Тиша.
— Гей, навіщо я тут? Що все це означає? — Голосно вигукнула у порожнечу.
— Шшш... Ти сильна... Ще не час… Зараз ти повинна бути не тут… — Загадковий жіночий голос вдарив скронями.
— Хто ти? — Я озиралась довкола себе намагаючись вловити та збагнути почуте.
— Ти сильна... Бережи його... Береги секрет...
— Який секрет?
Моє питання залишилося без відповіді. Мене поглинула темрява.
Біль. Все тіло ниє. У грудях палає. Гострий біль. Ледве розплющую очі. Здається, у мене розбита губа. Докладаю титанічних зусиль аби сфокусувати погляд. Намагаюся зрозуміти, що відбувається. Не можу поворухнутися. Важко зробити глибокий вдих.
— Ай! — Неочікувано скрикнула я. Хтось ударив мене по обличчю.
— Прокинься! Нумо!!! — Верещав грубий жіночий голос. Ще один удар. — От розумниця!
Я важко підіймаю голову. Я більше не на площі. Я у невеликому, темному, затхлому приміщенні. Здається, прив'язана до стільця. Попереду себе бачу силует, по голосу розумію, що то жінка.
— Хочу прокинутися… нумо, прокинься. Ну прокинься ж! — Шепчу собі під ніс.
— Ахахаха! Дурна, це не сон! — Зловіщий божевільний регіт супроводився ще одним ударом по обличчю.
— Ай!
Боляче. Дуже боляче.
— Кажи! — Знову заверещала жінка.
— Я нічого не розумію... Здається, ви помилилися. Я нічого не знаю... Вам потрібні гроші? — Ледь чутно прохрипіла я.
— Кажи! Де Серце Атлантиди?
— Я не розумію…
Удар.
— Я востаннє питаю! Де Серце Атлантиди? — Злісно повторила скажена.
— Я не знаю про що ви. Направду! — мої потуги збагнути, що коїться та виправдатися з тріском провалилися.
Удар. Я впала разом зі стільцем.
— Припини. Ти так її вб'єш! — Втрутився іще один голос. Чоловічий. Він наблизився та підняв мене з підлоги.
— Не чіпай її! І не дивись на неї так! Я все бачу!!! Вона ж копія її мати, ця жалюгідна погань! Вона мені все розповість! — Жінка несамовито верещала. Дику лють вона вклала у свій наступний удар.
А я не розуміла, як вона мене б'є, адже вона не наблизилася до мене жодного разу.
— Нам потрібно Серце, і тільки вона знає де воно. Вона потрібна жива. — Звернувся чоловік до божевільної, а потім встав переді мною глянувши мені у вічі продовжив. — Дівчинко, просто скажи де Серце Атлантиди, і ми тебе відпустимо.
Я нетямуче закліпала очима. Гострий біль огортав все моє тіло. Хоча зараз із-за дії адреналіну, котрий гуляв моїми жилами, я не відчувала і половини справжнього болю. Страшно уявити, що буде за кілька хвилин.
— Ах... ти така розкішна… — чоловік ще ближче схилився до мене, та прошепотів це так, що почула лише я.
— Я кажу правду! Я не знаю нічого про це ваше серце.
— Брехня!!! Ця шльондра, твоя мати, сховала його! Говори де! — Не вгамовувалася жінка.
Удар.
— Ви... ви... мене з кимось переплутали... Моя мама померла дуже давно... І я нічого про неї взагалі не знаю...
— О, ми дуже добре знаємо, що вона мертва. Ахахаха! — Від її сміху мороз пішов шкірою. — Але перед смертю вона встигла щось сховати. А ти єдина, хто може це знати. Кажи!
— Але я не знаю! Я кажу правда! Я уявлення не маю про що ви! Ви можете обшукати весь будинок. — Мої інстинкти ледь трималися.
— Брехлива погань!
Удар.
— Здається вона справді не знає… — прийшов до висновків чоловік.
— Цього не може бути!!! Ми 19 років шукали цю дівку! Не дарма її так приховали! Я витратила всі заощадження та магічний резерв своєї сім'ї на провидців, і врешті знайшла її! Вона мені зараз все розповість!
Жінка підійшла до мене. На вигляд їй близько сорока років, доглянута, вродлива. Але її очі сповнені люті, злості, божевілля. Вона змахнула рукою, і мою щоку пронизав гострий біль, ніби хтось дуже повільно різав її ножем. Потім вона змахнула ще раз і я почала задихатися.
— Говори! Де Серце Атлантиди?
Я не знаю скільки часу це тривало. Мені було дуже боляче. Від болю я втрачала свідомість, але жінка щоразу приводила мене до тями та ставила одне те саме запитання. В якийсь момент я навіть хотіла розповісти їй про свій сон, адже це єдине, що пов'язує мене і це серце. Але в голові сплив голос: „ти сильна… ти впораєшся… бережи його… бережи секрет…“. І сама не знаю чому, я мовчала.
— Кажи! Погань!
— Я... я... Не...
— Стела, годі! Ти ж бачиш, вона не знає. — Чоловік зупинив чергову спробу нанести моєму виснаженому тілу нові каліцтва. — Може Аріелла якось зашифрувала послання?
— Це ти мені скажи! — Вибухнула скажена. — Ти був достатньо близький з цією шльондрою!!! Поміркуй, як би вона вчинила?
— Я не... — почав щось гомоніти чоловік, але різко обірвався. І вже серйозним тоном продовжив. — Здається у нас гості.
Я ледве дихала. Мої очі були заплющені. Я давно вже не вслухалась в розмови цих двох. Я дуже хотіла вимкнутись, знепритомніти та нічого не відчувати.
Немов через туман свідомості до мене долетів якийсь гомін. Шум бійки. Спробувала розплющити очі. Дуже не чітким зором я зауважила дивну картину - жінка стрімко відлетіла до стіни. Чоловік натомість щось кричав та махав руками. Біля самого вуха я почула знайомий голос, брюнета с золотими очима, і полегшено видихнула.
— Тихіше... Я зараз тобі допоможу... Все буде добре…
Я провалилася у довгоочікувану темряву.
— Що з нею? Вона житиме???
— Сібіл, не панікуй Ділан зцілить її. Ти ж зможеш, так?
— Я намагаюся!!! Я... я... Не відволікайте!
