Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Я розумію, що ти нічого не знаєш про Академію, про її учнів. Але ти все зрозумієш, як тільки ми приїдемо до неї. Ми, так звані, вісники. Зазвичай коли зараховують когось з „необізнаних“ до нього відправляють вісника, який введе його в курс справи та супроводить до Академії. Ти зарахована тому, що ще твої батьки, як тільки ти народилася, вписали тебе до списку абітурієнтів.

— Пф... Це якась маячня...

— Це не маячня! Це дуже серйозно та поважно. Ти сама все зрозумієш, як тільки ми приїдемо. Там тобі все докладно розкажуть та пояснять. Прошу, не роби зараз жодних висновків, ти маєш побачити все сама на власні очі, й тільки тоді приймеш рішення. Це не займе багато твого часу.

— Це, щось на кшталт агітації? Вибачте, але як я вже казала: мене це не цікавить. Мені дуже шкода, що ви витратили свій час. — Склавши руки на грудях я ледве стрималась не закотити очі.

— Твої батьки хотіли, щоб ти навчалася саме у Квікресалвос, — нестримано вигукнув Еван.

— Звідки тобі взагалі знати чого хотіли мої батьки? — Я різко підхопилася на ноги. Я була дуже збуджена. Вони приперлися до мене додому, просувають інформацію про якусь почесну Академію, а ще й припускають чого хотіли б мої батьки!

— Інакше вони не вписали б тебе, — продовжував тиснути брюнет.

— Вони померли 19 років тому! Ніхто не знає, чого вони б хотіли зараз! — Мене колотило від нервового перенапруження. Очі хлопця почали дивно темнішати. 

— Еван! — Грізно вигукнув Ділан.

— Пробач, Енжела, мені так шкода. Я не знала. — Дівчина обережно наблизилась та заспокійливо погладила мене по руці. — Емм... це моє перше завдання як вісника. Взагалі я теж ще абітурієнт, як і ти. Просто мій брат уже третій рік навчається в Академії. Ось керівництво і вирішило мені довірити місію вісника… Я й не думала, що це так складно. Але, Ен, це справді важливо. Загалом, ти нічого не втрачаєш, ну крім пари днів. Поїдеш подивишся, а там вже приймеш рішення. — Сібіл подивилася на мене "оченятами Бембі". Вона навіть трохи надула нижню губу.

«Можливо зараз виїхати на пару днів з Оушенгріна не така вже й погана ідея. Й Сібіл права, я нічого не втрачаю. Звичайно страшно їхати кудись із незнайомцями, але сама не знаю чому я їм довіряю»

— Добре... я подумаю над цим. Домовились?

— На початок, просто чудово. Давай ти сьогодні про все іще раз подумаєш, а завтра ми зустрінемося для того, щоб все спокійно обговорити? — Задоволений результатом засяяв Ділан.

— Окей, але тільки не в мене вдома! — Різко протараторила я.

Мої нові знайомі пішли. Я одразу ж подзвонила до Меган та розповіла про все це шаленство. Вона підтримала ідею виїхати на пару днів із міста, оскільки Стів не припиняв дзвонити та писати. Він навіть приїхав до мене під будинок й пильнував біля виходу, але зайти не наважився. І я прийняла рішення зустрітися завтра з цими агітаторами й детальніше дізнатися про майбутню подорож.

Наступного дня я написала Сібіл адресу та час зустрічі. На мій подив, Августа я досі не бачила. Вирішила, що поговорю з ним пізніше. Тим паче сама наражатися на скандал стосовно моїх гостів, я не збиралася. Хоча і розуміла, що це неминуче. 

Зібравшись, я сіла в машину і поїхала до кафе. Загалом я водила машину досить обережно, але сьогодні за кермом я була вкрай роздратована, адже мій телефон не припиняв блимати. Я заблокувала вже, певно, сім різних номерів з яких мене тероризував мій колишній. На екрані спливали смс з нового номера:

 (Крихітко, дай мені шанс все пояснити)

(Крихітко, я тебе дуже люблю!)

(Візьми трубку! Давай поговоримо! Я люблю тебе!)

(Мене накачали наркотиками, це був не я!!! Я не винен! Вислухай, прошу!)

Я розлютилася й шпурнула телефон на пасажирське сидіння. 

«Як завжди це не він! Жалюгідний боягуз!!!»

На секунду заплющила очі, аби приборкати емоції, піднявши погляд на дорогу я зрозуміла, що в мене на шаленій швидкості мчить автівка. Вереск шин. Біль. Спалах світла в очах. Гострий біль, що пробіг по всьому тілу. Машина двічі зробила сальто й зупинилася лежачи на даху. Мене врятував ремінь та подушки безпеки. Я висіла вниз головою. Повільно розплющила очі. Пальці на руках та ногах ворушаться. 

"Відмінно, значить кінцівки цілі".

 Важко зробити вдих. 

«Дідько, можливо ребра зламані. Головне щоб не були пошкоджені нутрощі». 

Намагаюся відстебнути ремінь тремтячими руками. Не виходить. Очі печуть від чогось мокрого та теплого. Чую хтось відчиняє двері, відстібає ремінь і грубо витягає мене.

— Д… д-д-якую… — ледь чутно хриплю я. 

Голова нестерпно болить і паморочиться. Мабуть, струс.

— Тягни її в машину! Нумо! Що ти пораєшся!? — крик незнайомого голосу боляче вдарив барабанними перетинками.

— Гей, що ви робите? — з останніх сил я намагалася побачити джерело шуму та мого рятівника. А чи насправді рятівника?

Гострий біль. Темрява.

_________________________________________________________________________________

Від автора: 

Шановні, всім привіт) Неймовірно рада, що моє творіння зацікавило когось окрім мене) Це велике задоволення ділитися своєю творчістю з іншими. 

Направду, мені дуже-дуже важко мотивувати себе за для написання наступної глави. Я дуже хочу розповісти цю історію, а це лише початок, далі буде більше)

Тож, якщо серед вас (серед тих хто зараз це читає) є людина якій цікаво поринути разом зі мною у світ моїх фантазій, то, прошу, дай про себе знати (зірочка, коментар, підписка). Можливо, це надихне та змотивує мене писати частіше, адже так я буду знати, що хтось чекає на продовження)

Дякую всім хто завітав в мій світ мрій, магії та кохання! Обіцяю, далі буде ще цікавіше)

___________________________________________________________________________________