Серце Атлантиди - Аврора Лав
— Що тут відбувається?! Для чого ви тут? І як взагалі дізналися де я живу?! — Я була в паніці.
— Зараз ми тобі все пояснимо, — Ділан був максимально розслабленим та ввічливим, навіть створювалося відчуття, що це саме він господар будинку.
По Сібіл видно було, що дівчина відчувала дискомфорт дивлячись на мою реакцію. А Еван. Його обличчя не виражало нічого. Абсолютно нічого. Він дивився кудись у порожнечу і, здавалося, взагалі не реагував на мою присутність.
— Вибачте, можливо панство щось потребує? Напої? — Гарі безшумно з'явився в кімнаті й тактично порушив гнітючу незручність.
— Ні… — хотіла відмовитися і подякувати я дворецькому, але цей зеленоокий красень мене безпардонно перебив.
— Це чудова ідея, містере, ми не відмовимося від чаю. Дуже дякую. — Хлопець самовдоволено посміхнувся, а я закипала від люті.
Звичайно, нічого страшного немає в тому, що хтось прийшов до когось в гості та попив чаю, але не до мене до хати! Гарі пішов на кухню. А я обдарувала Ділана нищівним поглядом.
— Я не знаю, що ви задумали... Але запевняю вас, це погана ідея. Давайте краще підемо з дому і, якщо так потрібно, поговоримо в іншому місці! — Крізь стиснуті зуби прошипіла я.
Я точно знала, що мій дядько буде в сказі коли дізнається, що я привела до його будинку чужинців. Ні Меган, ні Стів ніколи не приходили до мене, а тут ця трійця… Август Голден, двоюрідний брат мого батька, жахливий відлюдник. Він власник великої корпорації, мільйонер, мій опікун і просто навіжений псих.
Мої батьки загинули в автокатастрофі, коли я була зовсім маленька. Моїм опікуном був призначений Август. Він виявився вкрай не радий цьому рішенню. Сама не знаю, чому він не здав мене в дитячий будинок, але за це я йому вдячна. Хоча жила я начебто у концтаборі, не рахуючи всіх благ. Добре, жила я не так вже й погано, просто зростала без кохання, підтримки та взаєморозуміння. В якийсь момент мого життя Гарі замінив мені батьків. Він мене виховав, але Август забороняв йому виявляти до мене м'якість. Тому наші теплі відносини з дворецьким стали великою таємницею.
Дядька дуже часто не бувало вдома, але це не заважало йому стежити та контролювати кожен мій крок. Ми з ним практично не спілкувалися. Я тільки й вислуховувала від нього нотації: то як він не задоволений моїми оцінками; то як він роздратований моєю поведінкою; то як він розчарований, що йому доводиться мати справу зі мною; і, що він шкодує, що мене не було в тій машині разом з батьками.
Згодом я навчилася бути максимально непомітною для нього, щоб мінімізувати наш контакт. Мене це влаштовувало, та й Августа зрештою теж. Секрет у тому, щоб не злити його. Мінус один — за 20 років свого життя я нічогісінько не знала про своїх батьків. Та й про інших родичів також. Я знаю лише їхні імена та те, що вони загинули.
— Енжела, все добре. Присядь, будь ласка. — чарівною посмішкою обдарував мене Ділан.
— Ти, мабуть, мене не так зрозумів! Я хочу, щоб ви негайно пішли геть звідси! — Я вже навіть не намагалася стримувати емоції, та проявляти фальшиву ввічливість, я перебувала в шаленстві. Я прогарчала ці слова, аж раптом мій погляд не уперся у конверт, що Сібіл простягала мені. Конверт із щільного коричневого паперу з гербовою печаткою. Мої очі округлилися. — Що це?
— Це тобі, — дівчина почервоніла.
— Якщо ти заспокоїшся і сядеш ми тобі все пояснимо. Відкрий, будь ласка, конверт. — Ще раз наголосив Ділан.
— Я здогадуюсь, що всередині, але не розумію яке ви маєте до цього відношення, — все ж таки я незадоволено забрала конверт, присіла на тахту та відкривши його прочитала. — Я не планую вчитися в цій Академії! І хто ви взагалі такі?
— Ваш чай, панове. Дозвольте. — Гарі завіз у кімнату візок з напоями та свіжою здобою, й почав накривати на стіл. — Прошу мене пробачити, але як ви познайомилися з міс Енжелою? Я раніше не мав приємності буди з вами знайомим. — Гарі був надзвичайно здивований цим чаюванням як і я сама, і мабуть, вирішив зібрати інформацію.
— О, ми її друзі по Академії. Ми будемо вчитися разом, ось і вирішили перед початком навчання познайомитися один з одним краще. Така специфіка Академії. — Невимушено вимовив Ділан, зацікавленим поглядом розглядаючи випічку.
Я була шокована від нахабства хлопця.
— Хм… Достатньо дивна специфіка, але я дуже радий наявності нових приятелів у міс Голден. — Розважливо розмірковував чоловік. — Щось іще, міс?
— Ні, дякую тобі велике, Гарі, — я відчувала його турботу та була щиро вдячна йому за це.
Дворецький пішов у справах. Я запитливо подивилася на компанію.
— У тебе немає вибору, ти вислухаєш нас. Зараз. — Дуже холодно і сухо увірвався в розмову Еван. Від його крижаного голосу по всьому моєму тілу побігли мурашки. Я нервово сковтнула.
— Валяйте! — зрештою здалася під натиском пронизливих темно-золотих очей.
Чим швидше вони почнуть, тим швидше підуть із дому, і я врешті отримаю порцію гніту від свого дядечка. Мені не важливо, що вони скажуть. Вони зараз дуже схожі на якихось сектантів, і з цим треба завершувати.
— Ось і чарівно, — усміхнувся зеленоокий сьорбаючи ароматний чай.
Зробивши ковток гарячого напою, від задоволено зажмурився. Прочистив горло, випростувався та промовив офіційним тоном:
— Отже, почнімо. Міс Енжела Голден ми зараз знаходимося тут задля того, щоб повідомити Вас, що Вас прийнято до Академії Квікресалвос. Вітаємо. — Неймовірно пафосно і гордовито завершив хлопець.
— Дякую, звичайно, але мені це не цікаво. — максимально сухо відповіла я.
— Це не проста академія... Це дуже... престижний заклад та унікальний. — схвильовано стрепенулась Сібіл.
— Так, Енжела. Прошу, вислухай зараз нас дуже уважно. І постарайся не перебивати. Це надзвичайно важливо. — Ділан вичікуючи подивився на мене.
Я неохоче кивнула. Вся ця ситуація почала дратувати. Вчора ця трійка здавалася мені приємною, а сьогодні я сумніваюся у їхньому здоровому глузді.
