Серце Атлантиди - Аврора Лав

У Академії Семюел проводив зі мною додаткові заняття з безпеки, де він розповідав про загальну та інформаційну безпеку, а також про її гігієну. Завдяки чому я дізналася як ефективно уникнути будь-якого стеження, в разі необхідності, замести сліди та скинути хвіст. Тоді мені здавалися ці заняття беззмістовними, але зараз я вдячна, що, попри свій скептицизм, я уважно слухала Стража. Ті самі знання, які мені здавалися зайвими, стали зараз дуже в нагоді.

Звісно, ресурсів у мене було обмежено, але я могла працювати й з тим, що мала. Тому, доїхавши до найближчого банкомату, я зняла готівкою максимально можливу суму. У мене було достатньо грошей на рахунку, адже раніше я не поспішала їх витрачати. Академія забезпечувала всім необхідним. Я ніколи не розмірковувала, чиї це гроші - фальшивого дядька, моїх покійних батьків чи Ордо, мені було байдуже. А зараз ці кошти були дуже доречними.

Після цього я знищила свій старий телефон і замінила його новим. Мені довелося залишити свою улюблену автівку в Аюнтаменто, і виїхати з міста попуткою. У цей момент я почувала себе героїнею якогось пригодницького бойовика. 

Магічно, я була захищена від пошукових заклять артефактом, що подарував мені Ділан. Розумію, що він не всемогутній, але недооцінювати його силу було б дурістю. Адже Ділан стверджував, що створив цей артефакт його дідусь, колишній Декан Ордо. А це не аби яка міць. Плюс я навішала на себе всі можливі заклинання, якими володіла. Так, вони були примітивні, але маємо те, що маємо. Я дуже сподівалася, що цього вистачить принаймні на перший час.

Тікаючи я захопила з собою пару книг із корисними заклинаннями, але забрати альвхеймський словник у мене рука не піднялася.

Діяти доводилося дуже швидко, адже я була впевнена на всі 200%, що мене шукатимуть. Ордо не відпустить мене, і не через турботу про мою безпеку, як вони любили мені наспівувати. Я їм потрібна. Потрібна, як зброя.

Через тяжкі два дні шляху, втомлена, але задоволена собою, я сиділа за барною стійкою у якомусь популярному барі.

— Люба, я так сумувала, — Меган міцно стискала мою руку і з щирою радістю заглядала мені в очі. — Не можу повірити, що ми тут!

— І я, —  я посміхнулася подрузі та зробила черговий ковток напою, що обпікає.

— Дякую за те, що приїхала. — Додала підтискаючи губи.

— Люба, як же я могла відмовити? — Щиросердно озвалася дівчина.

Не вигадавши нічого ліпшого, я зателефонувала до Меган та попросила її приїхати до Фуенте-де-ла-Сельва. Місто було великим і знаходилося у відносній близькості від міста де навчалася моя найкраща подруга дитинства. Це було ідеальним місцем, де можна було б легко загубитися. І Меган, попри важливий період у навчанні, послала до біса всі свої справи та примчала на мій поклик.

— Я люблю тебе, — відверто зізналася я у тому, що дівчина і так знала.

— А я тебе, крихітко.

Ніч була в самому розпалі. Вже не першу годину ми насолоджувалися компанією одна одної. За міцними напоями розмова текла легко та невимушена. Попри те, що мені довелося брехати подрузі майже в кожному слові. З кожним ковтком ми ставали все більше п'янішими.

— Отже, ти вирішила все кинути та поїхати мандрувати?

Саме так я пояснила подрузі мою втечу з Академії. Звісно, вона навіть не здогадувалася про можливу погоню.

— Так, завжди мріяла це зробити. Тим паче, що в Академії у мене не клеїться... Не моє це місце.

Насправді це часткова правда, але більшого розповісти я не могла. Знання можуть нашкодити Меган. Я б віддала все на світі задля того, щоб і я нічого не знала. Дотепер сутінковий світ подарував мені тільки душевний біль. Звісно, були ще проблиски хорошого, в особі моїх нових друзів та відчуття Дару, але здебільшого це біль від знань та усвідомлення.

— Я дуже рада за тебе, моя дівчинко. Хочу, аби ти була щасливою. Але обіцяй мені подумати про наступний рік. Я впевнена, що тобі сподобається в Константі, і я завжди буду поруч.

Меган запропонувала розглянути варіант вступу до університету, де навчалася вона, наступного року.

— Буду, обов'язково. І обіцяю подумати про Констант.

Я взяла подругу за руку з усією ніжністю, на яку була здатна за цих обставин, та відкрито усміхнулася їй.

Мітка на моїй ключиці трохи пульсувала, нагадуючи про себе. Я мимоволі потерла її через щільну тканину сукні.

— Ааа! Моя улюблена пісня! Ходімо танцювати! — Подруга схопила мене за руку і потягла на невеличкий танцмайданчик.

На якийсь час я опинилася у безтурботному, щасливому минулому - тому, коли в моєму житті було все легко та ясно. Я і моя найкраща подруга разом шаленіємо. Ми танцювали та веселилися всю ніч на проліт. Моментами я навіть забувала про обставини, за яких опинилася у цьому барі, але відчуття тривоги не покидало мене.

— Я повернуся через хвильку, — крикнувши подрузі, я пішла до жіночої кімнати.

Я стояла і розглядала себе у дзеркалі жіночого туалету. На мене дивилися дико стомлені очі з каламутним поглядом. Одягнена я була в чорну сукню з високим коміром, що щільно обтягувала фігуру. Я поклала руки на живіт і важко зітхнула. Можливо, було ще зарано, але я не відчувала в собі зародження нового життя. І це не могло не тішити мене, адже ставати мамою не було в моїх планах.

Ділан одного разу розповідав мені про клан відьом, які ведуть відокремлений спосіб життя. Вони відмовилися від підпорядкування законам та правилам Ордо та керуються власними правилами. Ордо не втручається у їхні справи, доки ці відьми не становлять загрози загальному устрою безпечного світу. 

Для мене вони були єдиним виходом. Я мала надію, що вони сховають мене від Ордо і, можливо, допоможуть знайти спосіб позбутися мітки, яку залишив Скай. Це був мій єдиний план - знайти цей клан і знайти в ньому притулок.

Так, я мала великі очікування від цих незнайомих Семінів. Але мені не залишалося іншого виходу. Вони були моєю єдиною надією.