Серце Атлантиди - Аврора Лав
Через якийсь час я сиділа на передньому сидінні в автівці Леонардо та тихо схлипувала. Цей чоловік виявився вампіром, і він відвіз мене від місця події, щоб уникнути поліціянтів. Крім того, йому довелося використати гіпноз на присутніх свідках.
— Ти зараз порушила два головні закони Ордо. — перериваючи гнітючу тишу констатував чоловік. — Тримати існування Семінів у таємниці та заборона на вбивство.
— Можеш видати мене їм… — беземоційно промимрила я, не зводячи порожнього погляду з вікна, а вампір лише посміхнувся.
Всередині мене зароджувався величезний вир порожнечі, який міг поглинути мене цілком.
— В цьому немає потреби, — так само спокійно відповів Леонардо, після чого я запитливо вигнула брову. А потім чоловік додав: — Я Страж.
Страж. Авжеж. Чому я наївно думала, що у мене вийде втекти від Ордо?
Зараз я зовсім не боялася, що мене відвезуть назад до Академії та покарають за порушення законів. Зараз я хотіла лише одного - врятувати ні в чому не винну подругу.
Судомно я схопила телефон та набрала номер по пам'яті.
— Алло, Семюел, це Енжела.
Почувши ім'я Семюеля, Леонардо запитливо глянув на мене, я знизала плечима.
— З тобою все гаразд? Де ти? — Почула я сталевий голос Стража на іншому кінці зв'язку.
— Я в порядку. Мені потрібна твоя допомога. — З усіх сил я намагалася тримати голос, але він зрадницьки затремтів.
— Енжела, що за дитячий садок ти влаштувала?! — Зірвався Семюел.
Важко вдихнувши, я розповіла Стражу про все, що трапилося. Коли розповідь дійшла до місця, де з'явився Леонардо, той безцеремонно вихопив мій телефон і привітався з колегою:
— Вітаю, Кьортіс, давно тебе не чув.
Чоловік ввімкнув функцію гучного зв'язку.
— Донаті? Несподівано. Як ти там опинився? — З неприхованим здивуванням запитав Семюел.
Вампір хмикнув, подивився на мене та хитро посміхнувшись відповів:
— Рятував пані в скрутному становищі.
— Негайно вези її в Ордо, — відрізав Семюел, не перейнявшись грайливим настроєм співрозмовника.
— А як щодо її подруги?
— Ми цим займемося, — сухо відповів Страж.
Я вихопила телефон. Щось було в інтонації Семюеля, що зовсім не відгукнулося в мені довірою до його слів.
— Ні. Я не поїду без Меган. — Рішуче кинула я.
На іншому кінці дроту Страж грубо вилаявся, важко видихнув, і процідив крізь стиснуті зуби. Я навіть через стільниковий зв'язок відчувала його лють.
— Енжела, віддай слухавку Леонардо.
— Значить, я сама її знайду! — Скрикнула я і рішуче завершила виклик.
••••••
— Чому ти мені допомагаєш?
Я сиділа у готельному номері та нервово гризла нігті.
Я все ніяк не могла розгадати мотиви свого нового знайомого. Після розмови з Семюелем мені стало зрозуміло, що ніхто не рятуватиме Меган. Вона лише людина. Просто звичайна людина, нікому не потрібна. А я - є Я. Мене Рада Ордо замкне у підземеллі Академії та більше ніколи не випустить. Проте, чому Леонардо вирішив знехтувати наказом Семюеля, мені залишалося загадкою.
— Я виконую свій обов'язок, — холоднокровно відповів на моє запитання вампір.
— Але ж Семюел сказав...?
— Мені начхати на його слова. Я не йому складав присягу вірності. Ти одна з нас, ти Семін, і тобі потрібна допомога. Я Страж, мій обов'язок оберігати та допомагати Семінам.
— Добре, — не стала сперечатися, та ще більше допитуватися я.
Вампір викликав у мене подвійні відчуття. З одного боку, я хотіла повністю довіритись йому. Він Страж, а це багато про що говорить. Але щось в ньому залишалося прихованим. Моє чуття не кричало про небезпеку, але воно також не дозволяло повністю розслабитися та втратити пильність. Можливо, так впливав його норовливий характер, який одночасно підкуповував та відштовхував.
— Який план?
Леонардо винайняв двокімнатний номер у місцевому готелі. Було вирішено заселитися та обговорити наступні кроки в спокійній атмосфері. Перший етап було виконано, тож зараз мене цікавили наші подальші дії.
— Ти підеш приведеш себе до ладу та трохи відпочинеш. Не сперечайся. — Чоловік передбачив мою можливу реакцію. — А я тим часом проб'ю номери машини, яка відвезла твою подругу, через камери спостереження. Спочатку ми визначимо, куди він її привіз, а далі вже вирішимо, як нам її повернути.
— Я не втомилася, — уперто відповіла, склавши руки на грудях.
— Авжеж, — вампір поблажливо посміхнувся. — Проте зараз ти не можеш мені чимось допомогти, а ось завтра мені може знадобитися твоя сила. Тож відпочинь. Так ти будеш більш корисною. — Порадив він.
Я незадоволено видихнула, розвернулася та мовчки пішла до спальні. Леонардо не розпитував мене про те, хто я така. Можливо, в його світі сутички між чаклунами були нормою, і це мені цілком влаштовувало. Єдине, що він запитав, це можливі мотиви викрадення моєї подруги, але тут я нічим не змогла йому допомогти.
Не роздягаючись, я залізла під ковдру. Хвиля розпачу, ніби снігова куля, налетіла на мене. Сльози струмком текли з очей. Намагалася ридати якнайтихше, але розуміла, що це марно — від суперслуху вампірів це не допоможе.
Я вбила людину. О, святі Творці, я вбила людину. Навіть двох. Я відповідальна за смерть двох безвинних людей. Я монстр. Я вважаю себе монстром! Вони не заслуговували на смерть, а я так легковажно розпорядилася їхніми долями. Жах! Я ВБИВЦЯ! Я не гідна бути Берегинею Серця Атлантиди. Я так нищівно використовую даровану мені силу. Альви, вони найчистіші створіння. А моя душа чорна і згиджена. В мені точно більше від людини, ніж від... своєї матері... Я вбивця.
У судомних конвульсіях самобичування, втома все ж таки взяла гору, і я провалилася в тривожний сон.
Мені снився жах. Я стояла на площі, оточена натовпом. Магічною хваткою я тримала чоловіка у повітрі, того самого чоловіка. Він скиглив і благав відпустити його, просив помилувати та прохав, щоб я не забирала його життя. Дивлячись на нього, я розреготалася зловісним сміхом і з насолодою стиснула свою долоню в кулак, тим самим позбавляючи життя людини.
