Серце Атлантиди - Аврора Лав

— Відпусти мою подругу! НЕГАЙНО!

Не чекаючи відповіді, я запустила в чоловіка, який щойно скинув мою подругу на заднє сидіння автомобіля, вогняну сферу. Куля вибухнула, не досягнувши цілі, але все ж обпекла одну його руку.

Цей гад спробував кинути в мене заклинання, але я встигла зреагувати та відбити його. У цей момент другий викрадач прийшов до тями та, як щур, атакував мене, кидаючи заклинання у спину.

Все моє тіло паралізував страшний біль. Я впала на коліна та заплющила очі. До мене підбіг чоловік, схопив під руки й почав волочити до машини.

Ні. Ні! НІ!

Мене всю затрясло. Хвиля потужної енергії вирвалася з мене, відштовхуючи та відкидаючи зловмисника.

— Даремно. Ох, даремно! — Прогарчала втомленим голосом, підіймаючись з колін.

Другий чоловік тим часом вже встиг сісти за кермо та завести двигун.

— Залиш. Потрібно забиратися! Хутко! — Крикнув він свому напарнику, який зі страшним стогоном намагався піднятися на ноги.

Виставивши руку, я побачила, як Серце Атлантиди яскраво заблищало, надаючи мені силу. Мої долоні почали мерехтіти блакитним свіченням. Я діяла інтуїтивно, зараз не я керувала своєю силою, а навпаки - вона мною. За допомогою магії я підняла в повітря боягуза, що кволо намагався забратися до машини.

— Ні. Прошу, не треба… — Жалібно заскиглив чоловік.

Я крутнула зап'ястком і стиснула долоню в кулак. Тіло м'якло впало на асфальт. Чоловік був мертвий. Я холоднокровно перевела погляд на машину, що від'їжджала, і рішуче попрямувала до неї, при цьому несвідомо утворюючи в руці, щось неймовірно потужне. Мною рухали жорстокість та лють. Єдина думка: покарати.

Тільки я занесла руку, щоб жбурнути цю енергетичну субстанцію, як щось збило мене з ніг.

Дихання збилося, концентрацію було втрачено. Я лежала на асфальті в обіймах чоловіка. Абсолютно незнайомого чоловіка. Різко схопившись на ноги, я почула свист шин і удар.

Потужна хвиля енергії, що раптово з'явилася, так само раптово зникла. Розгублено я дивилася, як машина, відвозячи мою подругу, зникає з поля зору. Я перевела гнівний погляд на незнайомця, який уже стояв переді мною.

— Що ти..? — Прогарчала не своїм голосом.

— Ти мало не померла, дурепа! — Не менш емоційно відповів незнайомець, киваючи кудись у бік.

Повільно я перевела погляд в напрямку, на який вказав мені чоловік. Неподалік від нас горіла автівка, що судячи з усього врізалася в стіну.

— Ходімо. Потрібно забиратися звідси. — Вже більш буденно звернувся до мене новий знайомий.

— Меган. Він забрав Меган! Я мушу її врятувати! — Гарячково бубоніла я. Не для нього, для себе. 

Сильні руки схопили мене за плечі розвертаючи до себе, примушуючи подивитися прямо в очі цьому незнайомцю.

— Потрібно йти. Негайно.

— Хто ти взагалі такий? — Обурилася я, скидаючи його чіпкі руки. — Через тебе! Через тебе він відвіз мою Меган!

Я почала метушитися та судомно придумувати план подальших дій. 

— Я той, хто врятував твоє життя, дурепа невдячна! Якби не я ти зараз була б затиснута між капотом і он тією стіною. Якщо ми не поспішимо, то тобі доведеться пояснювати копам, як і навіщо ти вбила того нещасного.

Я подивилася на труп чоловіка, що лежить посеред дороги. Мені не було його шкода. Але усвідомлення скоєного боляче вдарило в груди.

— Ох… — видихнула, затискаючи рота долонею.

— І ось це, — незнайомець вказав на розбитий автомобіль. — До речі, теж твоя вина. Схоже, бідний водій задивився на твоє світлове шоу.

Я шоковано ледь втримала вереск, що просився назовні. Викид адреналіну поступово розчинявся і тепер все моє тіло било нервове тремтіння.

— Хто ти взагалі такий?! — З надривом запитала я. 

Я відчувала, що він Семін. І зараз мене це зовсім не тішило.

— Мене звуть Леонардо, —  знудженим голосом представився новий знайомий. — Я був неподалік, коли мою увагу привернуло твоє світлове шоу. А потім я побачив даму в біді та вирішив допомогти. Завжди до ваших послуг.

Чоловік награно вклонився. А я глянула на нього скляним від сліз поглядом.

— Меган… — хрипко прошепотіла, осідаючи на асфальті.