т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Янсон мовчки вклоняється й сідає біля Штіфа.
Блек (голосно). Панове! Хто хоче чути поему нашої поетеси? (Показує на дівчину в білім боа).
Сафо. О, я, я! (Схоплюється).
Кардинал. Поему нашої поетеси? О, який сюрприз! Ми слухаємо всіма вухами наших душ! На стіл! На стіл! Стіл для поетеси!
Блек. Заспокойтесь. Поетеса сьогодні хоче читати для вибраних. Хто хоче бути вибраним?
Кардинал, Сафо, Штіф. Я, я, я!
Блек. У такому разі, приклоніть вуха душ ваших до нашого столика.
Кардинал. О, з великим раюванням! Я зарані переношусь у надземні сфери краси й поезії. (Всі переходять на той стіл, за ними спокійно Янсон. Поетеса починає тихо читати).
Тим часом Сніжинка підходить до Корнія, кладе йому руку на плече й тихо говорить.
- Добрий вечір, сумний Медведю!
Корній (виходячи з задуми). А, добрий вечір... Сідайте... Я, знаєте, той... трохи задумався... Ви давно прийшли.
Сніжинка. Ні, зараз оце... (Сідає проти нього). Ну, як ся маєте? Цілий день вас не бачила. Що нового?
Корній. Нічого... Що ж може бути нового.
Сніжинка. Як Лесіку?
Корній. Сьогодні лучче... Далеко лучче… Не плаче... Жар менше... Лучче... Що лучче... то лучче, то правда… То правда...
Сніжинка. А про Ріту нічого не знаєте?
Корній. Ні, не знаю... Не знаю нічого... Не знаю... Що ж, з Рітою кінець... Це - ясно... Тільки все таки їй треба було б якось той... якось це інакше... Так мені здається... Занадто вона гаряча... дика... самолюбива…
Сніжинка. Ви каєтесь?
Корній. Я не каюсь... Ні... Що ж?.. Тут дві сили... стукнулись... Так мені здається... Каятись нема чого… Лесіку лучче... Тільки все таки... той... все таки... якось це не так... Я знаю, вона пішла до Мулена…
Сніжинка. Ви ревнуєте? Ха-ха-ха! Ну, розуміється, до Мулена, а ви думали куди? А потім піде до другого. А ви мали її за таку святу? О, такі швидше котяться. Святість найслабша перепона, вона занадто напружена, мій бідний Медведю! Святість легше всього рветься... Ха-ха-ха! О, бідний, покинутий муж сидить, сумує, колихає дитинку й гіркі сльози ллє. Бідний, бідний! Ні, я певна, що ви повісилися б, якби Лесік помер. Правда?
Корній. Тут, Сніжинко, мало смішного… Тут, бачите... Не вмію я вам сказати, тут...
Сніжинка (гаряче-злісно). Тут тільки смішно! Ви - хто: артист, творець краси, чи фабрикант дітей? Хто?
Корній. Е, все можна говорити. Тут, Сніжинко, не те… Тут...
Сніжинка. Ні, тут тільки «те»! Артист - є жрець, артист - весь краса повинен бути, весь! Пелюшки, горщечки, колиски - це не його справа! Двом богам не служать! Хто хоче бути великим артистом, той не повинен бруднити себе. Ну, що з того, що помре ваш Лесік? Будемо говорити, нарешті, прямо. Що з того? Ну, не стане на світі шматочка м’яса, яке кричить, робить неестетичні штуки і... в’яже людей. А замість того ви стаєте вільним, легким, ви всі сили дасте тому, що вічно, що вище м’яса! Так-так, Медведю, гарний і бідний! Краса вічна. Ну, подумайте сами об’єктивно, холодно: не правду я кажу?
Корній. А, маєш. «Подумайте». Та хіба тільки треба «подумать», щоб усе добре було?.. А тут (б’є себе в груди) подумаєш? Єсть тут щось і ніякі думання нічого не поможуть... Маєш... І ті також говорять: «подумай»... Ну, і думаю, ну, і що? От і єсть. А те, що тут, ніяких дум не розуміє. От і вже. «Подумай»... А боже, боже!.. (Сильно зачісує руками волосся назад).
Сніжинка (якийсь мент мовчить. З усмішкою): Так... Значить, ви - не артист. Я помилилась. Я думала, що в вас велика сила і ви дасте щось надзвичайне. А що ви дали досі? Нічого. Декілька малюнків, які зараз же й продали, бо у Лесіка пелюшок не було, бо Лесіку було холодно і треба дров купить, бо Ріта заслабла і треба було касторки купувати, бо... А! Фе! Артист з голови до ніг, од мозку до серця мусить бути красою, коли хоче не малюнки дати, а красу, велику й вічну! От що, мій Медведю! Сім’я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче, а краса в чисто-людському. Чуєте, Медведю?
Корній. А-а, все можна сказати, все... Та що з того?.. Може, й так... Тільки ви все таки... не так... Що таке краса? Що таке людське? А... все можна сказати... Все, Сніжинко, можна сказати... Так-так... А що я не дав нічого, то правда, е-е, правда... Але дам, Сніжинко, дам!
Сніжинка. Не дасте.
Корній (стукає кулаком по столі). Дам!
Сніжинка. Не дасте.
Підскакує ґарсон:
- Месьє?
Корній (здивовано). Я... нічого... А проте... Дайте мені... пляшку коньяку і дві чарки. Найміцнішого…
Сніжинка. Може не треба, Медведю?
Корній. Не треба?.. Ні, давайте... Треба. (Ґарсон біжить до стойки і зараз же приносить). Дам, Сніжинко! Мушу дати, бо розірве мене те, що от тут... (Показує на груди). Мушу. От і єсть. Хочу не хочу, а мушу.
Сніжинка. О-ля! Так вам і дозволять!
Корній. Na, маєш! Хто мені не дозволить?
Сніжинка. «Священний очаг сім’ ї», пелюшки, Медведю!
Корній. Ні, цього
