т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Винниченко В.К.

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Том 13

П’єса на чотири дії

Корній Каневич (Білий Медвідь) - митець.

Ганна Семенівна - його мати.

Ріта (Чорна Пантера) - його жінка.

Сніжинка.

Мулен - критик, журналіст.

Янсон, Міґуелес, Блек, Кардинал, Сафо, Лемоньє, Мімі, Штіф - митці, їхні коханки й моделі.

Лікар.

Пожильці з будинку, публіка, музики й ґарсони в кафе.

Велике ательє; в лівій стіні ззаду - двері в кімнату Ріти. Задня стіна - скляна, в ній двері на спільну веранду: скло матове, назріст людини. Трохи далі - двері в коридор. Понад лівою стіною - широка канапа, посередині - стіл для їжі. Праворуч на самому краю кону стоїть велике, завішене білим, полотно, на якому, коли його одпинають і повертають, видно фігуру жінки, схожої до Ріти, що схилилась над дитиною. На стінах не видно малюнків, тільки рисунки вуглем або олівцем.

В ательє Ганна Семенівна. Повна, поважна пані, з добрим білявим лицем і розумними великими очима. Ходить обережно повз двері, що на веранду, і з заклопотаною цікавістю непомітно заглядає туди. У розчинені двері далеко видно покрівлі будинків города, а на переді - фігури людей, які гаряче балакають між собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова, а на ній вариться щось у бляшаній риночці. Над риночкою клопотливо порається Міґуелес, горбоносий, смуглявий юнак в оксамитовому піджаці. Видно іноді спокійно-флеґматичну постать рудого Блека з червоними баками, виголеними вусами й підборіддям. Він ходить, заклавши руки в кишені бурих, широких, оксамитових штанів, які носять італьянські робітники.

Щось помітивши, Ганна Семенівна швидко йде в ліві двері, силкуючись, щоб її не побачили.

Зараз же за нею входить в ательє Корній. Великий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге, пишне, біле волосся, як грива, лице схоже на лице Ганни Семенівни, також з виразом доброї, спокійної сили. Нахмурено обома руками розчісує волосся назад і дрібними кроками товстих ніг ходить по ательє, поглядаючи часом у двері на веранду. Сідає на канапу. Через якусь хвилину входить Ріта з веранди.

Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами, жагуче, майже дике і грубе, але гарне.

Ріта (щільно й з жадним задоволенням вдивляючись у Корнія, підходить до нього. Немов здивовано говорить).- Що з тобою, Нію? Чого ти так раптово втік? Га?

Корній (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсім не втік... Я втік? От маєш...

Він має звичай взагалі робити різні рухи плечима, руками,- то тре носа, то поводить плечима, а особливо, як схвильований.

- Нате вам, я втік... Ха! То єсть...

Ріта. А нам усім здалося, що ти втік... Месьє Мулен навіть сказав, що ти побіг з таким виглядом, що так і здається, ніби вибіг білий медвідь з ломакою в руках.

Корній (встаючи). Месьє Мулен - дурень, от і вже... Месьє Мулен! Подумаєш...

Ріта (з лукаво-радістною непомітною усмішкою). Ну, месьє Мулен не дурень. Це вже, мій Білий Медведику, трошки занадто. Месьє Мулен - перш усього знаменитий критик. І коли ти на нього будеш ревіти, то він тебе так одреклямує, що...

Корній (обурено). Ná! Tо що, що він критик, так я повинен спокійно дивитись, як... (Спиняє себе). А! Дай мені спокій!.. І вже. Маєш... Критик, як же... А! дай мені спокій...

Ріта (обережно лукаво). Ти ревнуєш?

Корній. Ná, маєш... От єсть... Уже... Ха! Як же, розуміється, до всякого французика. А, дай мені спокій. Тільки я от тобі скажу: коли я тобі вже не любий, ти вперед мені скажи, а потім уже що хочеш. От. А інакше... негарно. І месьє Мулен може полетіти догори ногами от туди на вулицю… От і вже...

Ріта. Мені скучно... Я теж людина… Ти все з своїми картинами.

Корній. Ну, от… От уже скучно... (Підходить до полотна, машинально піднімає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за все).

Ріта. Розуміється. Не то, що скучно, а я не можу одна нести на собі всю сім’ю. Дитина хвора. Чому це досі лікаря немає? Може, доведеться виїхати... Чуєш, Нію?

Корній. А як же... Звичайно...

Ріта. Та годі тобі.

Корній. Зараз, зараз... (Хутко повертається до Ріти, пильно вдивляється в неї, переводить знову погляд на полотно). Гм!.. Безумовно... Слухай, може вже можна сьогодні трошки попозувати? Ґа?

Ріта (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесік і хворий! Щоб ти знав!

Корній (винувато). Ну от, через мене. От єсть. Просто собі... Йому ж лучче сьогодні?

Ріта (злістно). Зовсім не лучче, а гірше... Лікар казав, що він не виживе в цьому кліматі, треба їхать. Ось зараз він мусить прийти й рішуче сказати. Ти ж сам це знаєш. «Лучче».

Корній (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертається до картини). Безумовно! Так і єсть... Так-так-так... (Хапливо шукає очима)