т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Ганна Сем. (обережно милуючи по голові Корнія). Сину!.. Тільки не сердься... Ну, подумай сам, чим же ця крихіточка винна, га? І хіба ж таки вона не дорогша за шматок того, прости мені, рядна? Синочку, продай...
Корній. Мамо... (Кудовчить волосся). Ви, мамо, бачите, все судите по-своєму... А я по-своєму. От і єсть... О...
Ріта (нахиляючись до дитини). Лесіку, скажи татові, що він тебе не любить... Скажи йому, що він безсердечний, жорстокий...
Корній. Ну, от маєш... Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну?.. Так зразу... На, трах, продав, нема нічого, порожній весь.
Ріта. Ти не порожній... Ти знов будеш малювати. Син - один, а полотен ти можеш написати багато... Це ж, Нію, один жах і егоїзм, що ти навіть вагаєшся... Ну, подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це твоє живе, рідне тобі, творіння, погибло... Це ж ти, частина тебе. І ти оддаси за те мертве рядно? Нію!
Корній. Ну, це ти... То не мертве... І то частина мене... А, боже, боже?
Ганна Сем. Синочку, ось утрьох благаємо тебе... Хіба ж тобі таки так важко… Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби - і живе творіння, дитина твоя...
Ріта (підносячи Лесіка до Корнія). Обніми, тата, попрохай його, Лесіку, попрохай... Потягни за вуса... Посміхнись до нього... Дивись, як він посміхається до тебе, якби він знав, що ти присуджуєш його на смерть!
Корній. Ну, що ти їм скажеш! Видумали собі смерть і маєш... «На смерть». Яка смерть? Ніякої смерти нема й не буде! Правда, моє медвежатко? Правда, моє дитинча хороше? Ніякої смерти, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати... Посміхається... Будеш? Га? Як слабенько кривить губки... Змінився все таки... От рисочка нова... Не дам, не дам тобі, моє бідне, померти... Мій Лесік не помре, ні-ні, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, він нікому, навіть смерті, Лесіка не дасть... От маєш... причепилась до мого хлопчика... Вимучила його, малюсінького, беззахисного... Он рисочки нові йому намалювала... Зовсім нові... (Пильно вдивляється й далі говорить уже неуважніше, майже машинально). Рисочки цілком інш... От одна... І губки... І носик... Бідного хлопчика. (Озирає схилену Ріту й Лесіка). І у мами...
Ріта подивляється на Ганну Семенівну, яка одповідає їй підбадьорюючим, задоволеним поглядом і хитанням голови.
Корній. Зовсім нові, рисочки... І не такі... не такі... Гм!.. Зовсім не такі... а. Нуда... От тут... Безумовно! (Схоплюється й біжить до полотна, піднімає покривало й дивиться).
Ріта (стрепенувшись, перекидається повним одчаю поглядом з Ганною Семенівною). Корнію!!..
Корній. Зараз, зараз... Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку... Моментально... Так-так... Зовсім не так... Зараз, зараз... (Хапливо бере з столу палітру й щіточку). Зовсім не так... Зараз, голубко, зараз... Ми все це зробимо... я тільки... Все буде добре... (Поспішно мішає фарби. Біжить до Лесіка, вдивляється, одмахуючись від Ганни Семенівни й Ріти, які тягнуть його).
Ріта. Корнію!!! Я тобі говорю, схаменись!
Ганна Сем. Сину! Та заглянься ж ти, хіба ж тепер час...
Корній. Зараз, зараз... Ну, хвилиночку... Моментально... От тут... Ну, безумовно. Ах, зовсім це не те!.. (Біжить до полотна, зупиняється, дивиться з одчаєм). Не те! Зовсім не те! Все к чорту. (Кудовчить волосся).
Ріта. Корнію! Іди сюди.
Корній. Ах, дайте мені спокій! Ну, що там? Ну, не можна ж так! Ну, добре, я знаю, Лесік хворий... Дайте ж мені... Не можна ж так! (Одходить від полотна, вдивляється. Біжить до дитини).
Ріта (сильно хапає його, притягує до дитини). Це хто? Говори!
Корній (здивовано). Що ти, Ріто?
Ріта. Я тебе питаю, хто це! Син твій?
Корній. Ріто!
Ріта (беручи його руку, прикладає до лиця дитини). Чуєш?
Дитина починає плакати.
Корній. Ти йому боляче зробила!
Ріта (жагуче, гнівно). Ні, ти йому боляче робиш! Ти його вбиваєш. Чуєш ти? Дитина помре. Помре! Але я тебе загризу тоді. Задушу власними руками! Май це на увазі.
Корній (з одчаю). Ріто. Ріто... От єсть... Ну, добре, ну, заспокойся; я подумаю... (Дитина плаче). Тш-ш... Цить, Лесіку, цить мій малесенький... Все буде добре... Все... все... (Чмокає, дитина змовкає. Корній понуро задумується, дивлячись на нього).
Ганна Сем. Сину! Ну, хіба ж таки можна бути таким? Ну, нехай собі там малюєш, але ж де ж таки видано, щоб рідну дитину зневажати через те... мистецтво... Мистецтво, сину, не дасть тобі того, що жива людина.
Ріта. Корнію. Говори: продаєш?
Корній глибоко зітхає. Мовчить. Тихо робить рукою дитині забавку.
Ріта. Корнію!..
Корній (знову зідхає. Стає на коліна перед дитиною й з любов’ю дивиться на неї). Не знаю... Підожди трохи.
Ріта. Не можна ждати. Сьогодні ж треба...
Стук у двері і зараз же входить Сніжинка. Немов схаменувшись, у порога зупиняється.
Сніжинка. Ах, вибачайте, я думала...
Ріта (раптом дико й люто схопившись, робить рух, неначе збирається стрибнути на неї. Різко). Вам чого?
Корній встає й озирається.
