т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Корній. Моє ательє?

Ріта. Клара ваша може брати. Ми їдемо.

Корній (здивовано). От маєш! Моє ательє... З якої речі! От єсть!

Ріта. Ти ж не будеш лишати його за собою.

Корній. А, боже... (Кудовчить волосся). Та хіба... Та я не знаю, чи ми поїдемо ще. Я не знаю, От! (До Сніжинки). Хай Клара не сподівається.

Сніжинка. А я вже думала...

Ріта. Клара може сподіватись. Так і скажіть їй.

Корній. А, Ріто, так же не можна... Ательє моє, я в ньому роблю... А, маєш... Чи поїду, чи ні, а ательє... (До Сніжинки). Хай шукає інше. От єсть...

Ріта (чітко і глухо). Так?

Корній. Безумовно... Що ти за мене, справді, той... Я сам знаю... Я за тебе не рішаю...

Сніжинка. Так я й скажу. (З посмішкою ґраціозно вислизує з кімнати).

Ріта. Так, значить, ти не продаєш картини?! Корнію! Гляди! Продаєш чи ні?

Корній. Ріто... Не можна ж так зразу.

Ріта. Ні, тільки зразу! Ні?.. Ні?.. (Дрижить уся). Добре... (Кладе дитину на канапу). Візьміть, мамо, Лесіка. (До Корнія). Чудесно. Тобі, розуміється, більше хотілось би з цією проституткою...

Корній (скривившись). Ріто, Ріто...

Ріта. А що? Ні? Всякій проститутці сім’я гидка... Ну, добре!.. (Біжить до стіни, здіймає пальто, капелюх, одягається). Тебе душить сім’я? Тобі дорогше полотно і Сніжинка? Так? Ти думаєш, що я буду твій «очаг» берегти? На, маєш, я тобі тепер покажу! Слухай, от тобі заявляю: ти не хочеш піддержувати сім’ї, і я не хочу. Ти живеш для себе, і я буду. Хай Лесік помирає, мені все одно. Я не можу сидіти над ним і дивитись на те, як він гине. Я буду теж жить. Поки ти не згодишся продати картини, ти мене не побачиш у сім’ї. Чуєш?

Ганна Сем. (тривожно). Ріто, що ви таке задумали?

Ріта. Мамо! Я говорю серйозно. Хочете - бережіть Лесіка, хочете - ні, я тепер пальцем не вдарю, хоч би зо мною... (Люто зціплює зуби. До Корнія). Ти продаєш картину? Говори!

Корній (уперто). Ріто, не безумствуй.

Ріта. Ні?! Я тебе питаю: ні?

Корній (на злість уперто). Ні!

Ріта. Ну, так прощай!! (Вибігає).

Ганна Сем. Ріто!! Господи, що ж це діється. Сину, ради бога, що ти робиш?! (Дитина починає плакати).

Корній (стає на коліна й починає потішати її, цмокаючи і примовляючи). Цить, моє хороше, цить, дитинко, цить, хлопчику мій білесенький. Мама твоя - дика, безумна, але вона вернеться.

Ганна Сем. Сину! Скажи ж, що ти собі думаєш?

Корній (холодно, уперто). Нічого, мамо... Лесік видужає... Вона завтра прийде... Цить, моє покинуте бідне медвежатко... Цить, моє життя, цить! (Дитина плаче. Підводиться, хапає себе за гриву й поводить з мукою головою). Ах, свинство ж яке, боже мій...

ЗАВІСА.

Артистичне кабаре, поділене надвоє колонами. У другій, задній половині, видно стойку з пляшками, закусками і т. п. За столиками публіка. Глухий гомін балачок, музики і сміху.

У першій половині ряд столиків. Передні порожні. За задніми сидять дві групи.

У першій позаду: Міґуелес, Блек, дівчина з білим боа, тихо балакають.

У другій попереду Кардинал, поважний суб’єкт, з довгим волоссям, немолодий, одягнений з претензією на ориґінальність; Лемоньє - гарний юнак з похмурим лицем, Мімі - гарненька «модель»; Сафо - жвава, непосидлива. Побіля крутяться ґарсони.

Сафо. Ґарсон! Ґарсон! Прошу жовтого лікеру на рахунок цього пана. (Показує на Кардинала).

Кардинал (поважно). Дитино! Не вводь у блуд одного з малих цих! А ти, сину мій, не подавай, бо рискуєш своєю кишенею відповідати перед хазяїном. Істино говорю тобі, Сафо: лукаву й жадну душу маєш...

Сафо. Ха-ха-ха! Ти сьогодні, мій старенький, в чудовому настрою. Я беру з собою сьогодні на ніч Мімі, бо мій Кардинал удушить мене проповіддю до ранку. (Жалібно). Старе-е-нький, я питки хочу; фі, соромся, скупердяго!

Кардинал. Дитино,- сказано: аз прийду і нап’єтеся. Чекай, прийде Еміль... і...

Хутко входить Штіф, худенький, вузьколиций, худий, сіруватий.

Штіф. Bonjour, messieurs - dames! Servus! А! Два Аякси!.. Ся маєте? Servus, Кардинал! (Тоненьким голоском до Мімі). Мі-мі! (З Сафо ручкається сильно, бурно. Ляскає по спині Лемоньє, що хмуро одсувається). Ґарсон! Вос! Раз-два! (Вішає пальто на вішалку). Мої панове! Я весь горю! О, не коханням, не цим святим і... і чудовим вогнем. (Позирає на Лемоньє).

Кардинал. А грішним і низьким голодом.

Штіф. О, ні! Сьогодні я снідав. Ні, щось інше з’їдає мою душу. Уявіть собі, кого я тількищо бачив?

Сафо. Жовту Ґабріель!