т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

не буде... Це мусить якось інакше... От хай усе це якось... той... І вже інакше... Так неможливо... А, ні, так уже далі неможливо!.. Або хай вона теж якось заробля, або десь Лесіка дати... Я не знаю, а, боже, я нічого не знаю ще, як там, але так неможливо далі. От і вже. (З мукою). Сніжинко, вірите, мене душить от тут (показує на груди), я не можу! От не можу та й усе. Я мушу щось дати... Я вже мушу! Я не можу дрібничок… От це полотно, я хотів дати щось таке, що мусить... що віки життя мусить пронизати одною ниткою. Розумієте, Сніжинко, провести нитку через усе життя, як бублики нанизати на неї те, що у всіх віках було й буде. От так його понизати та й уже. Ну, і от... Дрібниця - триста-чотириста франків і все к чорту... І вже маєш... Нема нічого... І от єсть тобі... А, боже!

Сніжинка (наспівує):

 

Si vous voulez de l’amour

Depechez vous toujours.

 

Ні, Медведю, нічого ви не дасте. Малюйте пелюшки, єдине вам зосталось; товстенькі буржуазки будуть купувати й вішати над колисками своїх товстеньких бебе!.. Ха-ха-ха! Закиньте вічне, воно не має ніякого відношення до буржуазок. Зате матимете батистові пелюшки для Лесіка. Ну, наливайте, вип’ємо за батистові пелюшки! Ха-ха-ха!

Корній. Ні, за вічне... Сніжинко... (Наливає).

Сніжинка. Ну, а признайтеся, болить серце за кігтями Пантери? Га? Признайтеся.

Корній. Пийте, Сніжинко. І не смійтеся з мене... Ви дуже гарна, а коли смієтесь із цього, то негарно... Вибачте... але правда...

Сніжинка. О? Я - гарна? Ви думаєте?

Корній. Дуже гарна. В вас пірнути можна...

Сніжинка. Чом же ви не пірнаєте?

Корній. Е, Сніжинко... Ну, за вічне! (П’є).

Сніжинка. Ні, відповідайте. Я хочу знати…

Корній. Пийте краще... Не все треба знати...

Сніжинка. Пелюшки не пускають?

Корній. Не треба сміятись... Не треба Сніжинко. У пелюшках теж краса… Ах, краса, краса і в них... Е, наливаймо ще! Все одно, як той казав... Тільки не смійтесь…

Сніжинка. А я хочу з вас сміятись! Хочу сміятись до… сліз. Медведю! Чуєте, до сліз! І знаєте, через що? Сказати? Га? Сказати? (Хвилюється). Ну, що ж, і скажу! Через те, Медведю, що... що люблю вас. Чуєте, люблю... О, ви червонієте?.. Так-так, люблю. Але не так, як... Ні, я не буду про неї говорити. Чуєте! Я не буду про «неї» говорити. Я люблю вас так, що ви дасте дійсну красу. Я красою оточу нашу любов, такою красою, що з-під ваших рук може вилитись тільки краса. Чуєте, мій великий Білий Медведю? Але для моєї любови треба бути вільним, моя любов не в’яже і не знає зв’язаних, моя любов - тільки любов. Чуете, Медведю? Хочете випити за мою любов? Хочете? (Хвилюється).

Корній. Сніжинко. А, боже! От єсть... Сніжинко, лучче мовчіть, бо вийде не краса, а... Це все не так… І не те...

Сніжинка. Чому не говорити про це?

Корній. Не треба... Не зараз... Я нічого не знаю. Де... вона?! (Стукає кулаком по столі).

Сніжинка (глухо). Вона з Муленом.

Корній. А, з Муленом!.. Вона з Муленом. Розуміється, вона з Муленом.

Сніжинка. Ви її любите?

Корній. А я знаю, чи я люблю її, чи ненавиджу? Я знаю? Вона здушила мене, от що я знаю! От це я знаю...

 

Коло другого столу часто чуються викрики захоплення, тихе читання поетеси.

 

Сніжинка. Хто сильний, той усе з себе може скинути.

Корній. О, не все... А, вибачайте, не все. Віків з себе не скинеш... Ха!.. А Лесік і Пантера - віки. Розумієте, Сніжинко? Ні? А, бо ви - Сніжинка. Ха-ха-ха! Ну, вип’ємо за віки, коли так, і за... Сніжинку, і за красу, і за... за... Пийте, Сніжинко… За Пантеру не хочете? Ха-ха, о, вона - справжня Пантера! Ну, та нічого... А, нічого... (П’є, наливає, знов п’є).

Сніжинка (раптом ненатурально регоче). Ха-ха-ха! А ви й повірили, що я вас люблю? Невже повірили? Правда?

Корній (просто). Повірив.

Сніжинка. Ха-ха-ха! Одначе, самовпевнений же ви? Як легко повірили? Та за що ж би я вас любила? Га? Ха-ха-ха! Ах, ви, простодушний Медведю! Чистий Медвідь,- так і повірив... Ха-ха-ха! О, голубе, щоб Сніжинка полюбила, треба щось для того мати, треба щось Сніжинці за те дати. Бачите Янсона? Ану, спитайте його, що йому дала Сніжинка за те, що він дає? Ану! О, Янсон розуміє красу, навіть красу страждання... Ха-ха-ха! А він так одразу й повірив... І навіть просить не говорити про це. Думкою боїться зрадити. Ха-ха-ха!

Корній. Значить, помилився... Ви досить щиро говорили... Ну, помилився...

 

У цей мент чується дзвінкий жіночий голос за колонами й хутко входить Ріта, багато одягнена в модному капелюсі, з блискучими очима, різкими, піднятими рухами. До Мулена, що йде за нею:

 

Ріта. Ну, швидше! Я замерзла... Вина і всього... О, тут вже... А! І Білий Медвідь єсть із білою Сніжинкою? Яка поезія! Месьє Мулен, ви не соромтесь, тут усі свої. Ми сядемо тут? Чудесно... Швидше вина. Ґарсон! Вина!

Корній (зразу напружившись, побачивши Ріту, сідає так, щоб видно було Ріту. Голосно до Сніжинки): Ну, так за вічне, Сніжинко! (П’є).

Ріта. Ха-ха-ха! Мулен! А ми за мент! Правда?

Мулен (розглядаючись, теж