Доля - Павло Грабовський
Пашницею засіймо скрізь поля.
Доволі люд уже потратив крові;
Прочнеться раб, що голову схиля!
Поєднаймось... і т. д.
Сюллі Прюдом
I
Чи довго ще, химернику-співаче,
Ти до братерства будеш закликать?
Гей, цур йому! Нехай бездолець плаче!
Смішне твоє заступництво гаряче:
В нас помочі тобі не відшукать.
Життя людське - те ж невмолиме море:
Потоп пловець - громаді байдуже;
Що їй твоє, хоча б найважче, горе?
Куди не глянь - один другого боре,
А честь тому, хто зітне чи спряже!
Не дорікай, що люди так напасні,
А зваж на те, як з голоду скрізь мруть...
Багатий всяк хіба на мрії красні,
Всім дошкуляють свої муки власні...
Дери ж, поки тебе не роздеруть!
II
Закохався я в вас до нестями...
Як се сталось? Ви знати бажали:
Та чого мені сумно за вами?
Мою молодість ви нагадали!
З марівничого вашого зору
Швидко одслід злинає печалі,
Світла втіха щораз бере гору...
Мою молодість ви нагадали!
З вас у думці очей я не зрушу:
Краса ваша - се ті ідеали,
Що на час озаряють нам душу...
Мою молодість ви нагадали!
Туга знов побраталась зі мною,
Бо надії дурні позгасали...
Поминувши мене стороною,
Мою молодість ви нагадали!
III
Тьохне соловейко чи запахне ружа,
Та й нема нічого, і тепло мина,
Замість його душу огортає стужа...
Де ж свята весна?
Все чогось шукає іншого людина...
Поцілунки щирі... Де їх дальший слід?
Що на світі певне? За зміною зміна...
Це вже з роду в рід!
Ненадовго тішить кохання щасливе,
Приязні з братерством не стає на рік...
Де ж те почування любе, незрадливе,
Що жило б повік?
Катюль Мендес
* * *
Геть щоденні близесенькі цілі,
Подамося в далекі краї!
Нас пригоди спинити не в силі,
Одірвати від гадки тії.
Хай о скелю розіб’ють нас хвилі,
Хай закрутять лихі течії,-
Сміло сядьмо в човни швидкокрилі,
Сміло правмо в чудовні краї!
Пошукаймо справдешнього раю,
Між краями найпершого краю,
Хоч помрем, не знайшовши його,
І для нас, може, навіть ніколи
Не розкриються світлі околи
Чарівничого краю того!
Бодлер
* * *
Що вам небо з довічними муками,
Що вам осуд законів земних?
Не злякаєш вас совісті гуками;
Добра слава, мовляв, для дурних.
Так ідіть же шляхами протертими,
Загрузайте в вонючім багні,
Де злочинства, знущання над жертвами,
Наче змії, клекочуть в огні.
Дурманійте нелюдською спрагою,
Мерзіть тіло, і душу, і честь…
Запечуться уста ваші смагою,
А в розпусті ви знайдете месть!
Франсуа Коппе
* * *
Увечері сигару запалив я,
Сиджу - дивлюсь на город із вікна:
По улиці шукала безголів’я,
Повія вешталась одна.
Куди приткнути тіло їй продажне,
Коли таких цурається весь світ?
А там в кутку дівчатко бідолашне
Забилося, принишкло край воріт.
Сердешне квіти зранку продавало
(В столиці де їх не знайти?),
Втомилось добре, задрімало,
Пішло б - так нікуди піти!
Повія жде, поки дівча заснуло,
А потім… хоч жіночий вид
Згубив давно вже і красу, і встид,
Щось потихеньку в руку пхнула,
З останнього небозі подала,
Сама як слід не з’їла, може,
І дальш дорогою пішла…
Невже гріхів ти не простиш їй, боже?
Поль Верлен
* * *
Хмура осінь. Голосіння
Безвідрадне світове
Зворушає знов боління,
Моє бідне серце рве.
Проминуло життя втішне;
Ледве дишу, весь поблід;
Спогадавши про колишнє,
Гірко плачу йому вслід.
Що ж? До краю треба плутать;
Вітер лютий дме в кістки,
Мов те листя мене крутить
Та швиря на всі боки.
Огюст Барб’є
* * *
Щоб не мерли скрізь голодні,
Ждучи марно ласки з неба,-
Дамо кожному, що треба
Неминуче на сьогодні.
Гете
МОЛИТВА МАНДРІВЦЯ
Святий боже, що до вбогих
Простягаєш свої руки,
Бережеш на всіх дорогах,
Одхиляєш від них муки!
Шлях мій довгий. Де взять сили!
Чи побачу райські житла?
Вкінець груди наболіли…
Кинь хоть промінь свого світла!
Роберт Прутц
ПОЕТОВІ
Сій, сіваче, в людські груди
Правди вічної зерно;
Дарма, брате, що не всюди
Добре прийметься воно.
Вже не трохи співців мали
Ми, що нас в часи тяжкі
З підупаду підіймали,
На нові вели стежки.
Отака й твоя задача;
Сміло йди за ними вслід;
Щире серце, хіть гаряча,
Чесна думка, жвавий вид!
Не того втішай, хто злобі
Та насильству послугач,
А хто в горі та жадобі,-
Над бездоллям нашим плач!
Не трать віри в силу духа,
Сій
