Доля - Павло Грабовський
Ніжна квітонька... Доле зненавидна,
Ти за що їй життя відняла?
Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!
Подивіться: з одежі намоклої,
Що мов саваном труп облягла,
Із ушей, із голівоньки мокрої
Вода крапля по краплі збіга.
Не знущайтесь жорстоко над мертвою,
А на руки здіймайте її;
Запиніть над нещасною жертвою
Безсердечні докори свої!
Не спішіть лиш до неї з наругою,
Тінь погорди згасіть на виду,
А згадайте з глибокою тугою
Про її горювання-біду!
Не врікайте гіркими спом́инами:
Смерть обмила всі плями зараз...
Хай же змовкне злий суд над провинами,
Змовкне галас нелюдських образ!
Що догана жорстка́ перед мукою?
Що гріхи перед млою труни?
Обітріть її губи: грязюкою
Покалялись, облипли вони.
Уквітчайте їй коси гарнесенькі,-
Вони гідні того убрання,-
Поки люд розпускає тихесенькі
Міркування-гадки навмання.
Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хто-небудь з своїх:
Батько-мати з сумною родиною
Або, може, ще ближчий від їх?
Серед пекла столиці багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Ні рідні, ні близьких, ні кутка.
Над водою, де смутно поблискує
Тінь від світла під час вечорів,
Це у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних ліхтарів;
Де бушують вали над безоднею,
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотньою
В непривітливу північ глуху.
Тії ночі вона не лякалася,
Не боялась кромішньої тьми,
Ані арки, що в воду спускалася,
Ні безодні з валами тими.
«Вмерти!» - каже їй думка уїдлива:
Утекти від усіх, від життя...
Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людей, без мети, без пуття!
І без жалю, без сліз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали...
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?
Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!
Поки тіло зовсім не задубло ще,
Поки кості не стали як лід,-
Потихеньку, уважно та любляче
Ви розправте їх зараз як слід!
Затуліть їй розплющені віченьки,
Що з-під мулу глядять сліпуче,
Наче зір занімілого личенька
Того світу шука боляче.
Бо на сім вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість, ганьба людська,
Лиходійність... Ні, ждати несила вже,
Поки сором той пташку спітка.
Чи билинка з негодою бореться?
Покладіть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все ніби молиться
О тім щасті, що в вічності єсть!
Не нам з вами судить винуватого:
Хто небозі суддя, крім того,
За мир грішний колись розіп’ятого,
Що ніс прощу для люду всього!
Лонгфелло
I. СОН НЕВОЛЬНИКА
Він заснув, кукурудзу жнучи,
Не зважав на пекельну жару:
Як упав із серпом у руці,
Так і спить головою в пилу;
Весь розхриставсь, і в сні отому
Рідний край увижався йому.
Тихо Нігер котивсь по піску...
Він царем собі знов походжав
Попід пальмами там в холодку,
Поглядаючи, зір розважав:
Каравани спускалися з гір,
І дзвенів їх брязкучий убір.
Знов він бачив свій давній куток,
Знов дививсь на дружину свою,
Обіймав своїх любих діток,
Раював, наче справді в раю,
І сльозинка з очей потекла,
Огнем щоки крізь сон опекла.
На баскому коні він гасав,
Тільки посвист летить з-під ноги;
Збрую злотом, сріблом украшав,
Перешкоди не знав навкруги,
А шаблюка висить, поганя,
Опустившись на боки коня.
За ключами червоних гусей
Він носився по луках услід
З ранніх ранків до пізніх ночей,
Де зелений росте тамаринд.
Показалися кафрів хатки,
Океан заманів здалеки.
Серед ночі лев страшно ричав,
Завивала гієна; з боліт
Донеслось: очерет затріщав,-
То по йому бродив бегемот;
В сонних мріях кругом все гуло,
Так немов бойовище було.
Про свободу співали ліси,
Бурі вістку ту всюди несли -
Визвол́ення святі голоси
Всім, що рабства кормигу тягли;
Він здригнувся, легенько зітхнув,
Усміхнувсь і навіки заснув.
Він не чув більш ні спеки, ні мук,
Він не чув, як по спині гуляв
З усіх сил володарський канчук,
Бо кайдани життя перервав,
Ставши вільним: на ниві самий
Труп валявся бездушно німий.
II. НОРМАНСЬКИЙ БАРОН
Раз барон в своїм покою
Лежав з думою тяжкою,
Нагло захворав.
Вила буря, мов палати
Завзялася поваляти,
Де барон вмирав.
Лихо сталось... Ні васали,
Ні раби не рятували
Владника свого,
Ні маєтки, ні багатства,
Всі здобутки розбишацтва
Прадідів його.
Не поправить ніщо вади;
Вічми просить барон ради
У свого ченця;
Той сів мовчки коло ліжка,-
Перед ним розкрита книжка,-
Не сказав слівця.
Хуга злиться, плаче смутно
Перед дверми; ледве чутно
В церкві вдарив дзвін:
Що Христос у Палестині
Народився саме нині,-
Сповіщає він.
Посеред старої зали
Сеї ночі і васали
І раби зійшлись;
Там були співці захожі;
Людські співи, гімни божі
Зараз полились.
В них співали про свободу,
Що Христос приніс народу,
Визволення всіх;
Скрізь піснями голосними
