Доля - Павло Грабовський

Хоч не всяк тебе послуха,

Хоч лиха тепер пора!

Дещо видмуть бурі дужі,

Робачіння 4 дещо з’їсть,

Дещо виб’ють ранні стужі,

Але також буде й ріст!

Розсівай же, доки сила

Та не вмре останній гук;

Всім ділись, чого вділила

Тобі доля з щедрих рук!

Адальберт Шаміссо

ПРАЧКА

Не складає рук бабуся,

Сорочки пере весь вік,

Хоч недавно їй минувся

Сімдесятий шостий рік.

Щоб добути скибку хліба,

Не спочине, не здихне,

Мовчки б’ється, наче риба,

Уряди‐годи здрімне.

Повінчалась вона з милим,

В щасті думала прожить

За своїм жіночим ділом,

А припало - потужить.

Щодня просять їсти діти;

Занедужав та й умер

Мужик кволий… Що робити

Удові самій тепер?

Працювати вдвоє стала

Все заради немовлят;

Їх до труду навертала

Замість злота і палат.

На далекі заробітки

Всіх синів повиряджа

В люту зиму, в теплі літки

Сиротує - не зважа.

На льон, правши, заробляла

Та тонесенько вночі

У починки переклала,-

Сувій виткали ткачі.

Знов бабуся не сиділа:

Дожидаючи кінця,

Все сорочку на смерть шила

При мигтінню каганця.

Дай же, боже, так спокійно

І мені в труну зійти,

А не плакать безнадійно

Та блукати без мети;

Знавши втіхи, знавши втрати,-

Горе й радість заодно,-

Не моргнувши споглядати

На могильне полотно.

Ленау

ПОХОРОН СТАРЧИХИ

В одежі чорній, байдуже,

Носильники рядами

Тебе потирили,- і вже

Ти опинилась в ямі.

Забудь у скриньці тій гнилій

Свої лиха незлічні;

Спи‐почивай в землі сирій

Без горя віки вічні!

Ніхто тебе не проводжав,

Не плакав над труною:

Якусь старчиху дідько взяв…

Що ж? Менше хоч одною!

Яке нам діло, що́ і як

Тебе збороло в світі?

Шанують злидні твій кістяк

В незмінному лахмітті.

Заїла скнарість клята всіх:

В ганчірку трупа вбрали,

Хреста одломок як на сміх

На вбогий гріб поклали!

Але померший не зважа…

Збула до всього жаль ти;

Ніщо тебе не обража -

Ні людська злість, ні жарти!

Рюккерт

I. СПІВЦЕВІ

Коли ти від людей ждеш одмови

Чи шукаєш у них спочуття,

То співай не про ранок любови,

А про захід вечірній життя.

Не однаково світять всім зорі,

Не всім щастя пізнатись дає;

Але всяк побивається в горі,

Кожен мав безталання своє.

II

З гір побігли тіні,

Облягли ставки;

В небі забіліли,

Потяглись чайки.

Тихесенько‐тихо,

А душа болить:

До кого припасти,

Голову схилить?

Чим світ рвешся з дому,

А ввечері рад,

Що знайшов спочинок,

Що вернувсь назад.

Йоганн Шерр

ПРО ВІРНОГО ДРУЗЯКУ

На світі держались вони з будування,

То й нині стояли поверх риштування;

Під ними Париж, як щодня, клекотів,

А вітер північний все вколо крутив.

Були вони голі, хоч вік свій робили,

В лахмітті старчачім сердеги ходили;

Зв’ялила, зіссала їх нужда тяжка;

Палати складали, самі ж без кутка.

Дворець підіймався, зростав собі вгору;

Недовго б до краю. А тут на цю пору

Піднявсь лютий вихор, ворушить усе,

Додолу валяє, в повітрі несе.

Гуде, розкотився - все вниз загурчало…

Рятуйтесь, нещасні,- надії щось мало;

За крокву схопились, висять на кінці,

Як часом до щогли улипнуть пловці.

А вихор скажений бушує все зліше,

Завиє, застогне, здригнеться, засвище…

Хитається кроква... Чорніє земля

Та пащу прожерну на них роззявля.

Промовив тут о́дин: «Що будем казати?

Доводиться, брате, обом загибати:

Тріщить клята кроква... Як думаєш ти?

Комусь неминуче до бога піти».

Зітхнув на те другий: «Ой, жалко родини!»

«Бувай же здоровий! - не ждавши й хвилини,

Відрік йому перший. - Я - сам, без рідні...

Така, мабуть, доля судилась мені!»

І кинувсь на камінь згори головою:

Пожертвував сміло для других собою.

Ніхто не питався: хто згинув і як?

А був він друзяка з вірніших друзяк!

Фердінанд Фрейліграт

* * *

Честь тому, хто в землю чорну

В спеку, в холод піт свій ллє!

Честь тому, хто коло горну

Важким молотом кує!

Честь тому, хто під землею

Вік довбається в норі,

Щоб пробитись із сім’єю,

Щоб не пухнуть дітворі!

Честь і шана всім трудящим

В кузні, шахті чи з серпом;

Хай для нас життя їх кращим

Буде прикладом‐зразком!

Не забудьмо також, доле,

І про того - честь йому! -

Хто облоги думки оре,

Іскри світла кида в тьму!

Чи в книгарні гне він спину

Та архівний пил глита,

Не даючи очам впину,

Чи в поезії вита;

Чи за гроші виправляє

Нісенітниці чужі,

Чи на розум наставляє

Діток - водить по межі:

Поки сивий волос гляне,

Горе зігне в три дуги,