Доля - Павло Грабовський
Розцвілась на весь садок...
Тільки ми дітей мордуєм
В підземеллі без пуття,
Муки-стогону не чуєм
Та збавляємо життя.
Тільки ми дітей неволим,
Запрягаємо в ярмо,
Поки дукам з тілом кволим
І душі не продамо!
Плачуть дітки бідолашні:
«Ми не знаємо й доби;
Ще мозолі учорашні
Не зійшли, а знов роби!
Інший раз не держать ноги,
Відпочинув би; так де?
Напрацюєшся до змоги,
Що й гульня на ум не йде.
Нас не тягнуть зелень, квіти,
Не принаджують луги,
Хіба тільки, щоб спочити,
У труну лягти з нудьги!
Зморишся весь, аж повіки злипаються,
Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижаються,
Білими, наче той сніг.
День під вагою, мов клятий, згинаєшся,
Важко, а треба нести;
Світ ще не блимне, а ти підіймаєшся,
Гайда - машину верти!
З грюком колеса закрутяться,
Ріже повітря, свистить;
В очах відразу помутиться,
Швидко й тебе завертить.
Мозок і серце, і вікна, і стіни,
Небо і стеля, і мухи, і все -
Разом закрутиться (бігають тіні),
Мов його вихром несе!
З раннього ранку до пізньої ночі
Пекло та грюк...
Прагнуть покою натруджені очі,
Сліпнуть від мук.
Перед машиною хочеться впасти,
Крикнуть: «Спинись!»
Ні, нам судилося тут і пропасти,
Де не піткнись!»
Годі ж, колеса, отак грюкотіти!
Плечі і спина - все тіло щемить.
Хай оддихнуть лиш знесилені діти,
Збудуться пекла на мить!
Хай після труду зберуться докупи:
Дітям так любо в гурті погулять;
Братні взаємини, може, ці трупи
Свіжим струмцем оживлять!
Годі знущатись над дітьми невинними!
Хай промисловий наш рух
Їх поробив уже змалку машинами,
Людський понівечив дух.
Та не охопить узькими обсягами...
Світло нового життя
Ярко засвітить над тими нетягами,
Збудить нові почуття.
І зрозуміють усі до останнього,
Що не машини вони,
Знищать основи життя безталанного,
Правдою стануться сни!
Задаремні всі благання:
Не дочувши нарікання,
Дальш колеса торохтять...
Що бездушні зрозуміють?
Люди людям кривду діють,
Люди правди не хотять.
Замість дітям дати долю,
На природний шлях звести,-
Запакуєм у неволю,
Бо ми - вороги, кати
Тих створінь малих, безщасних,
Жертв безладдя повсякчасних,
Вікової сліпоти!
Ада Негрі
ДОЛЯ
В головах моїх стала вона уночі,
Блискавками світилися зори,
Кинджал, кров’ю облитий, держала в руці.
Затремтіла я вся, а вона
Прямо в очі дивилась, сумна,
І промовила: «Я - твоє горе.
Чи покину ж, дитино, тебе? Ні вовік,
Як не кидала досі ніколи...
До труни проведу... Чи квітки, чи терник -
Всюди я за тобою піду!»
Заридала я, слів не знайду...
Спромоглась: «Геть від мене, недоле!»
Вона каже: «Борись із усім на землі
(Бо така на те заповідь божа),
Що люд держить в неволі, злочинствах та млі;
Де могили, та кров, та хрести,-
Рідний край там попробуй знайти,
До сиріт і нещасних будь вхожа!»
Підвелась я, кричу: «Прагну світлих надій;
В двадцять літ кохать серденько хоче;
Нехай геній мій вік озарить молодий...
Я нуджусь, я сльозами зіллюсь,
Я зітхаю, о щасті молюсь.
Геть від мене, лиха потороче!»
А вона: «Хто життя за других покладе,
Той людиною стане справжньою!
Горе думку святу на любов наведе.
Все подужають тільки ті смілі борці,
Що несуть стяг братерства та волі в руці».
Я сказала: «Останься зі мною!»
П’єр Дюпон
РОБІТНИЦЬКА ПІСНЯ
Що божий день ми встаємо з півнями;
Ще світяться по місту ліхтарі,
А голод нас жене в підземні ями,
Бо ми на те відвічні шахтарі.
Працює спина, плечі, ноги й руки;
Вже й сил нема, а все рвемо кремінь.
Що ж нам придбав наш труд важкий та муки?
На старість літ без крихти хліба гинь!
Поєднаймось з братом брат,
Зачерпнім лишень по чарці!
Хай гримлять
Із гармат
Кати наші - працедавці,
Розсилають смерті жах!
А ми вип’ємо за згоду,
За братерство та свободу,
Щоб настали по світах!
З морського дна ми добуваєм перли,
Зробили рай ми з рідної землі;
Самі ж мремо старцями, як і мерли,
Притьмом здихаєм у кромішній млі,
Кривавий піт з нас крапле, ллються сльози,
А в домовину ляжеш злидарем:
Не нас напоять виноградні лози,
Не ми себе в оксамит уберем.
Поєднаймось з братом брат... і т. д.
В’ялить нас груд і нужда передчасом;
Кому така голота дорога?
Хто не вважа машинами та м’ясом
Робітників, дешевших від шага?
Де чудеса, то там і наші сили;
Ми збудували Вавілон новий;
Немов ті бджоли - меду наносили,
А їсти - вибач, бо се мед не твій!
Поєднаймось... і т. д.
Ми тулимось в холодних підземеллях:
Там наші хати; носим лахмани...
Товаришують з нами в тих оселях,
Ховаючись від світла, кажани.
Тікаєм ми до гурту з ними в нори,
Не дивимось на сонечко ясне...
Нащо ж огнем палають наші зори?
Чом сміливіш завзяття не стягне?
Поєднаймось... і т. д.
Щораз, як ми кров нашу розливаєм
За рідний край,- яка користь кому?
Мерзенного деспота уквітчаєм
Та й молимось, як богові, йому.
