Доля - Павло Грабовський
З працювання та нудьги.
Передчасно гаснуть сили;
Інший думав тільки жить,
А вже трапив до могили,
Непорушливо лежить.
Стоять будні, прийдуть свята,-
Він хвилинки не згуля;
Просять їсти немовлята,-
Мов кайданник заробля.
Був один... Він все до неба
Свої зори обертав,
Але... хліба всюди треба,
То далеко не злітав.
Світлі думи він леліяв,
Поривання чарівні,
Але голод своє діяв,
Спиняв мрії запальні.
Скільки він списав паперу,
Крився в закутку з пером,
Як другі весну веселу
Зустрічали за двором!
Соловейко над віконцем
Тьохка, жайворонок взвивсь;
Мир сміється, влитий сонцем...
Він ні на що не дививсь.
Затуливши очі й вуха,
Щодня тілом гірше слаб
Віковічний наймит духа,
Невизвольний нужди раб.
А застогне серце хворе,
Щастя‐долі забажа,-
Він хотіння враз поборе,
На замани не зважа.
Занедужав, зліг до ліжка,
Наробився - сил нема,
Хоч буяє думка знишка,
Душу вгору підійма.
Незабаром склав він руки,
Збувся мук життя свого;
Ні хреста, ні каменюки
Над могилою його.
Не зібрав трудовник спадку
Малим сиротам своїм,
А зоставив добру згадку,-
Тяжко в світі битись їм.
Спогадаймо ж, сліпа доле,
І про того - честь йому,-
Хто облоги думки оре,
Іскри світла кида в тьму!
Гервег
СТАРІ І МОЛОДІ
«Ви молоді ще мудрувати;
Ось поживіть, як ми!
А то схотіли старшувати,-
Чи вже пак не уми!
Ви молоді; міцний ваш голос;
А діло з вас яке?
Нехай посивіє перш волос,
Навчить життя важке!
Нехай з огню лиш стане попіл;
Повірте сим словам:
Думки, незборкані, як сокіл,
Пошкодять всюди вам!»
«Еге! Над вами ліг туманом
Густим минулий час;
То раді б ви цупким кайданом
Скувать до гурту й нас.
Але... що діяти з грядущим?
Бо ми його творці;
Зо стягом волі невмирущим
Всі вийдемо в руці!
Хто оборонить ваші хати
Від ворога і тьми?
Хто ваших доньок покохати
Зуміє так, як ми?
Так прямування наше хибне?
Даремно кричите!
Шанують скрізь волосся срібне,
А люблять золоте!
Ми щирі в нашім запаленні,
Розмай - нам залюбки;
А скільки лиха ви, смиренні,
Робили потайки?»
Гамерлінг
* * *
Не виспівуй про те, пташко,
Що навік пройшло:
І згадати про все тяжко,
Що колись було.
Не розказуй тим про долю,
Хто її не зна,
Хто несе саму неволю,
У ярмі кона.
Не воруш на кладовищі
Тиші‐забуття;
Що для мертвих співи віщі
Про нове життя?
Тим, хто в горі, без кохання
Вік прожив, як день,
Не нагадуй безталання,
Не співай пісень!
Людвіг Уланд
* * *
Був у мене товариш коханий;
Поруч з ним і на смерть ми пішли.
На весні життя нашого ранній
Ми дружити удвох почали.
Бій кипів, скрізь валялися трупи;
Задзижчала тут куля в диму;
Пав товариш до мертвої купи,-
Не вставати вже більше йому!
Не стихало гармат завивання,
Не спинявсь розлютований враг;
Через силу мій друг на прощання
Свою руку до мене простяг.
Та не вспів я руки його взяти
Перед тим, як він кров’ю істік...
Бо рушницю прийшлось набивати.
Прощавай, друже милий, навік!
Ада Крістен
* * *
Нас мордують однакові муки,
Гнітить душу однаковий жаль;
Ось чого, друже милий мій, руки
Простягаю до тебе я вдаль.
Не легку перейшли ми дорогу,
Потомились, пристали давно;
Одному ми молилися богу,
Ми гадали з тобою одно.
Хай кругом оточає нас зрада,
Ми останемось певні всьому;
Перед ідолом лазить громада,-
Ми не будем кадити йому!
Ілля Чавчавадзе
I
Не гулящому на втіху,
Як та пташка серед гаю,
Не для жарту, не для сміху
Я пісні мої співаю.
Ні, сам бог мене направив
На колючий шлях співацтва,
Щоб я всюди ніс та славив
Заповіт великий братства.
Згодувавшись серед люду,
Його потом, його кров’ю,
Я за люд боротись буду,
Кувать пута безголов’ю.
Вперед рушу, кликну других:
Вкупі дихать, вкупі вмерти,
Бідоласі, що в недугах,
Згоїть рани, сльози втерти.
На те в грудях мужні сили,
На те в серці щирі гуки,
Щоб співати до могили,
Озиватись на всі муки.
Я благаю ласки з неба
Для бездольців та нещасних,
Тим співаю, кому треба
Хоть часами марень красних.
II
Знову сонце, зелень, квіти,
Пташечки з піснями;
Слізьми втіхи плачуть віти,
Запахло садами.
Зацвіло в діброві, в полі,-
Не бажав би й раю...
Чом же ти не маєш долі,
Не цвітеш, мій краю?
III
