Доля - Павло Грабовський
Грабовський П. А.
ДОЛЯ
(Збірка)
ПЕРЕДМОВА
Сумний талан поодинокої людини, не краща доля і цілих народностей. Се переважний мотив співної творчості загальносвітової; панує він і в моїх переспівах. Відси і назва збірничка. Деякі твори привабили мене або формою художньої, або згодою думок з моїми власними; в інших я сам вишукував придатного виразу для своїх гадок та почувань. Таким чином користувався я творами оцих поетів чужосторонніх, саме: англійські (вкупі з американськими) - Едгар По, Вільям Купер, Томас Гуд, Лонгфелло, Вальтер Скотт, Вордсворт, Роберт Соуті, Теннісон, Кемпбелл, Феліція Гіменс, Шеллі, Роберт Бернс, Елізабета Броунінг; італьянська поетка - Ада Негрі; французькі - П’єр Дюпон, Сюллі Прюдом, Катюль Мендес, Бодлер, Коппе, Поль Верлен, Барб’є; німецькі - Гете, Роберт Прутц, Шамісєо, Ленау, Рюккерт, Іван Шерр, Фрейліграт, Гервег, Гамерлінг, Уланд, Ада Крістен; грузинські - Чавчавадзе, Бараташвілі; вірменські - Патканян, Леренц; венгерські - Петефі, Арані; слов’янські - Вазов, Петро Негош, Юрій Якшич, Бранко Радичевич, Франц Мажуранич, Прешерн, Гейдук, Тіль, Конопніцька, Асник і кілька московських. У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по-своєму. Нехай читачі вибачать, коли часом моя українська бандура грала на далекій чужині не по-рідному, бриніла непевним відгуком Півночі.
Якутськ, 1897
Павло Граб
Едгар По
I. КРУК
Поема
Вкінець змучений журбою,
Раз північною добою
Я схилився, задрімав
Над одним старинним твором,
Над забутим мислі взором,
Що велику славу мав.
Коли чую: стук роздався,
Стук роздався з двору мого...
Подорожній заблукався
Та прибивсь до двору мого,
Подорожній - більш нічого.
Близько грудня се творилось,
Кругом пітьмою все крилось;
Меркло вугілля в печі.
Ждав я ранку, ждав я світу:
Ні привіту, ні одвіту;
Занудився я ждучи...
Хоча б звістка об Ленорі,
Що втекла життя земного,
Об Ленорі, ясній зорі,
Звістка з миру потайного...
Дожидання - більш нічого.
Тужно вила хуртовина,
Розвівалася запина
Пурпурова на вікні,
Шамотіла, ляк будила.
Кажу вставши: що за сила?
Що за враг? Страхи дурні.
Зараз серце втихомирю:
Гість лучився - от і всього;
Кому бути в таку чквирю
За дверима дому мого?
Гість приблудний - більш нічого.
Тож лякатись задаремно.
«Вибачайте: так нечемно
Я загаявсь, бо здрімнув;
Не розчуло зразу вухо:
Тихий гук донісся глухо,
Я уваги не звернув».
Проказав та й пометнувся
Я за двері дому мого,
Пометнувся та й жахнувся:
Зирк - навколо дому мого
Ніч похмура - більш нічого.
Нігде іскра не заблисла;
Туча звисла; серце стисла
Така туга дошкульна,
Що ні одна душа в світі
Не здолає зрозуміти,-
Тії туги світ не зна.
Враз «Ленора» віддалося -
Любе мення сонця мого...
Сам шепнув я: розляглося,
Залунало з шепту мого,
Залунало - більш нічого.
Тяжко в грудях защеміло;
Припер двері я несміло.
Знову стук, та вже чутніш.
Думка: тріснуло де-небудь,
Ворухнулося що-небудь,
Вітер б’є в шибки буйніш...
Таємниця? Ніякої...
Відки взятись, як і з чого?
Плід уяви навісної...
Годі ж, годі, кат зна чого!
Вихор знявся - більш нічого.
Пхнув вікно я: гість північний,
Крук днедавній, 1 крук одвічний,
З-за віконниці вліта.
От влітає: постать горда,
Як буває тільки в лорда,
Не вклонився, не віта;
Махнув крильми з чуттям влади,
Махнув байдуже до всього
Він та й сів на бюст Паллади
Над дверима дому мого,
Сів поважно - більш нічого.
От діждався собі лиха...
Усміхнувся тут я стиха:
Крук у всій своїй писі!
«Твого чуба вскуб хтось зручно,
А поводишся бундючно...
Як же звали тебе всі
Там, у вічнім пеклі Ночі,
Де не знають дня ніколи,
Де тьма Ночі сліпить очі,-
Як ти звався?» Крук поволі
Відповів на те: «Ніколи!»
Мов людина - от дивниця -
Відказала мені птиця,
Хоч без глузду, та дарма:
Крук балака справді чудно,
Понять віри навіть трудно,
Непостижно для ума.
Гей, не жди собі відради,
Не шукай добра, відколи
В тебе сів на бюст Паллади
Хижий Крук, віщун недолі.
Крук, що зветься скрізь «Ніколи».
Вік прокракав так розпучно,
Одногучно, але влучно,
Мовби душу виливав,
А сидів - не ворухнеться,
Пером злегка не тріпнеться...
Я тим часом міркував:
«Згибло братство... все загине...
Мрій розвіялось доволі...
Так і він мене покине,
Пурхне ранком в чисте поле...»
Крук відрік на те: «Ніколи!»
Запитався я тремтяче:
«Що за назву мана кряче,
Мов не знає інших слів?
Десь її колишній владник,
Бідолашний який страдник,
У тім слові разом злив:
Безнадійність, думи журні,
Всі пригоди, що збороли
Як у повідь хвилі бурні,
Поривання, що схололи,-
Злив, безщасний, в тім «Ніколи».
Коло уст у мене знишка
Знов забігала усмішка;
Я присунувсь, я пример,
Без сил спершись на оксамит...
Щось снувалось... вже й не тямить
Голова моя тепер...
«Крук... та що ж,- гадав я в кріслі,-
Страшний Крук, що чинить болі,
Що труїть всі людські мислі,
Простирає зла приполи,-
Що ж віщує тим «Ніколи»?»
Розв’язання ждав я марно;
Крук мовчав, дивився хмарно,
Грізним зором мене пік.
На подушку в
