Доля - Павло Грабовський

До моря плив шляхом повільним,

Не колотив прозорих хвиль.

Вони рівнесенько дзюріли

В них розсипалися зірки,

Світання одлиски леліли

Та задивлялися квітки.

Де ж наша слава предковічна,

Де воля з чарками тими,

Де та минувшина велична,

Міста, та замки, та храми?

Сам Арарат не забуває

Про долю рідної землі,

Мене з любов’ю напуває,

Як мати - дітоньки малі.

Але... Що нам струмці цілющі?

Не оживуть лани сухі,

Бо скрізь царюють турки злющі,

До стонів болісних глухі.

Моїх синів немає тута,

А скільки їх на чужині

У злиднях носить рабські пута,

Горить в пекельному огні!

Моїх синів враги прогнали,

Ярмом все чисто опрягли,

Невірні гнізда позвивали,

Де наші праотці жили!

Для кого ж я квітчатись буду,

Садами всію береги?

Не діждуться довіку‐суду

Того побачити враги.

Поки сини мої в неволі,

Поки країни в їх нема,

Мене все мучитимуть болі:

Аракс завітів не лама!»

Замовк сердега з суму‐горя,

Що гине мила сторона,

І знов подавсь собі до моря,

А в його думці - все вона!

Бараташвілі

МОЛИТВА

Зглянься, о боже, на грішного сина,

Дай йому сили з заманами битись!

Чи то ж не гірко для батька дивитись,

Як потопає в бездонному гирлі дитина?

Гинучи, трачу останню надію.

Жив Адам в раю, не знався з нудьгою,

Так спокусив змій людською жагою,-

Одсіч зробити не здужав він, праведний, змію.

Спити води пошли краплю цілющу,

Вирятуй човна з пекельної прірви,

Муку несвітську з грудей моїх вирви,

Визволь та миром обвій мою душу болющу!

Боже, ти відаєш глиб потаємний

Наших думок, що не вспіли й родитись,

Знаєш, об чому бажав би молитись,

Коли б зумів лишень, раб під’яремний:

Тож поможи йому й так оновитись,

Вибач на голос слабий та нікчемний!

Леренц

I. ДО РІДНОГО КРАЮ

О краю мій, засуджений на горе!

Що жде тебе? Чи відаєш же ти?

Який твій шлях? Хто згине, хто поборе?

Де візьмеш сил до цілі твердо йти?

А може, й те, що ти не маєш цілі,

Позбувся щастя давніх мрій

Та дожидаєш байдуже могили -

Від мук спочити у землі сирій?

Ні, ще живі твої надії красні;

Ти прагнеш волі, світла, боротьби;

Але твій син дратує рани власні,

Про рідний край нема йому журби!

II. ДОЛЯ

Їх кохання з’єднало докупи,

Повело спільним шляхом обох:

З людським лихом вони пішли битись удвох,-

Лягли рядом їх мучені трупи.

Вони стяг підняли осоружний катам

І за те ось тепер в домовині,

Та ніколи їх смерть не розлучить і там:

Вік лежатимуть разом, як нині.

Рік за роком минав... Пара любих квіток

На їх ранній могилі зростає,

А запахне весна - зграя різних пташок

Раз за разом співать прилітає.

Повмирали вони, не діждались добра,

Що для всіх людей рівно бажали;

Так живуть їх святі ідеали,

Світла пам’ять про них не вмира!

Петефі

I

Повертався я з чужини,

Гадав всю дорогу,

Як матусю ріднесеньку

Стріну край порогу,

Як до лона припаду їй,

Все на серці виллю.

Як вона мені з любов’ю

Кинеться на шию.

І здавалось з нетерплячки,

Що часи спинились,

Що колеса з моїм возом

Зовсім не котились.

Ось і хата... З криком неня

Біжить обнімати...

І забув я в ту хвилину

Все, що мав сказати.

II

У тумані над водою

Стара коршма похилилась.

Всі поснули. Ночі млою

Полегеньку земля вкрилась.

А в коршмі так ріжуть шпарко,

На цимбалах тнуть цигани.

«Гей, підсип вина, шинкарко!» -

Репетують хлопці п’яні.

«Та міцного, щоб як вип’ю -

Мов дівчину поцілую!

Гей, до танцю! Всіх обсиплю

Грішми, душу протанцюю!»

Хтось у шибку дзенькнув стиха.

«Годі! Дайте панам спати!»

«А не хочуть вони лиха?

На панів ще потурати...

Грай, музико! До світ сонця

Все проп’ю, щоб люди знали!»

Коли знов хтось до віконця:

«Наша мати захворали!»

І гульвіси, і музики

Мовчки випили по чарці,

Враз зробились без’язикі,

Чолом вдарили шинкарці.

Янош Арані

* * *

Скільки їх, смілих, відважних борців,

Пало за рідну країну -

Гордих, кипучих, а нині мерців

Зрана лягло в домовину!

З голоду скільки загинуло їх,

Бо відцурались багатства

Ради святих заповітів своїх -

Рівності, волі та братства!

Скільки в чужині, без світлих надій,

З горя одинцем страждає!

Світ не узна їх великих подій,

Славних імен не згадає.

Згинуло тіло - не згинув їх дух,

З нами живуть ідеали;

Кров захолола - огонь не потух,

Той, що їх груди палали.

Він розгориться у наших серцях...

Кликни лиш, краю коханий:

Браку не буде в завзятих борцях,-

Кинеться в бійку й останній!

ЕСТОНСЬКА ПІСНЯ

Летить пташка крізь лісочок,

Тьохка поміж гільми,

Черкнулася об листочок

Зелененький крильми.

Та й пурхнула в степ широкий;

Весело пташині;

А листочок одинокий

Тремтить