Доля - Павло Грабовський
На сади зелені, поля та долини;
Попід самим небом, ген‐ген далеченько,
Ледве‐ледве мріють снігові вершини.
Все кругом затихло, спить сном нерозбудним;
Часи проминають - нам байдуже вдогін;
Тільки як притисне життям надто трудним,
Сонну тишу зрушить рвучий душу стогін.
Я стою - німую... Гори розпростерли
Тінь свою ласкаву над дрімучим краєм...
О, збуди нас, боже, поки ще не вмерли,
Відживи нас швидше, бо ми умираєм!
IV
Болить моє серце, тебе покохавши,
Крім тебе, мій краю, усе занехавши,-
На мить відпочинку нема:
Все чари твої мені сняться,
Все ти не виходиш з ума,
Чи вечір лягає та стелиться тьма,
Чи вже почина розвидняться.
Любов, поривання, гадки - все тобі;
За думою дума злітає,
З душі встає буря, завзяття зростає -
За тебе лягти в боротьбі.
До рідного стягу хапаються руки;
Без жалю за щастям зустріну я муки,
Відраду знайду і в журбі.
Не страшно конати, страшить мене інше:
Було б мені важче, було б мені гірше -
На поклик душі не знайти,
Душі однієї між кревного люду,
Що поруч зі мною пішла б до мети;
Впаду серед шляху, до спільного труду
Щоб здужала знов підвести!
V. ОРАЧ
Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,
Що над нами стоїть здавна
Якимсь лютим катом,
Що нас пхнула на шмат лану,-
Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
Тягни дужче, хай лягає
За скибою скиба
Та нап’ється поту‐крові,
Щоб нам дати хліба.
Не журися, вірний воле,
Не здихай все важче;
Тяжко в плузі вік ходити,
Та й мені не краще.
Як ти, друже, очей вгору
Звести не посмію:
Одібрали в мене небо
Та святу надію.
Одібрали живосилом
Свої ж брати‐дуки;
Земля чорна не зна жалю,-
Що їй наші муки?
Тільки жде, щоб з ніг звалити,
Жде скоріш пожерти;
Сількісь 5 - може, трохи легше
Буде хоть по смерті.
Ніде, однак, правди діти -
У нас різна вдача;
Ти - тварюка безсловесна,
Я ж - буцім мовляча.
Наділив мене бог даром
Вільного висказу;
Не завидуй; коли б знав ти
Ту гірку образу,
Ту насмішку, те знущання...
Самісінька слава...
Що зроблю я, меч піднявши
В ім’я свого права,
Коли ще не вспів махнути,
А вже є щербина...
Який вжиток чи пожиток
Матиме людина
З того плуга, що бур’яну
Не видере в полі,
А зоставить з корінцями
Рости на роздоллі?
Добрі жнива уродяться
На такім оранню!..
Не зазнати кінця‐краю
Журбі‐безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу,
Завваж ганьбу, завваж сором:
Як дар божий мати,
Найдорожчий дар розмови,
А весь вік мовчати!
Відчувати серцем правду,
А кривді коритись...
Розміркуй же, кому в світі
Трудніш із нас битись?
Гей, чого так засмутився,
Став серед дороги?
Тягни, друже, поки тягнеш,
Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм - годі!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригоді.
За все колись подякую,
Вдосталь відпочинеш;
Буде з хлібом твій хазяїн,
То й ти не загинеш!
VI
Спис - велика, славна річ:
Кров, як воду, розливає;
Проти списа голка - гич:
Не піткнешся з нею в січ;
За що ж шану таку має?
Бо всіх голих обшиває.
Зло цурається добра,
Волю нівечать закови;
Міць смиренного пера
Більше сили набира
Із ясних струмців любови,
Не п’ючи людської крови.
Патканян
СЛЬОЗИ АРАКСА
Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занімів, мов той мертвяк...
А перш бувало... Боже! Як се
З тобою здіялося, як?
Журба бере... Та щось не дуже
Похмура хвиля дочува:
О берег б’ється, гірко туже,
З нудьги в далечінь уплива.
Скажи ж мені, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавній,
Чи що, не радий ти весні?
Чого так гнівно поверх піниш,
Даремно очі туманиш,
Від нас до моря гоном линеш,
Мов там і краще, і ясніш?
Не каламуть води з натуги;
Куди хапаєшся втекти?
Нігде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
Хай береги твої байдужі
Знов оживлять рясні садки,
Вдень розцвітають пишні ружі,
Вночі витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо -
Купають листячко в воді.
Забувши під сопілку лихо,
Вівчар веселої утне,
В обід напитись любо, тихо
Свої ягнята прижене».
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусився, вигнув спину,
Мов грім, слова його гули:
«Для чого, блазню, зняв ти мову,
Таку безглузду та дурну,
Замерлі тіні кличеш знову,
Мене зворушуєш зі сну?
Вдовиці чим себе втішати?
В нудьзі, сльозах чи до пуття
Їй убиратись в красні шати,
Як за призвільного життя?
Причепурюсь,- що з того буде?
Кого до лона пригорнуть?
Мої враги панують всюди,
Мої сини в полоні мруть!
Пройшли ті дні, як краєм вільним
Пишавсь я з радістю
