т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Ріта (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, різко і твердо). Мені треба грошей, Корнію!.. Ти чуєш? Я мушу купити лікарства.

Корній. Лікарства? (Тривожно). Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шукає по кишенях). Ось маєш п’ять франків... Та було ж уранці лучче. (Дає гроші). Бідний Лесьок... Ех, хлопчинка мій. Ну, та це ж не той... Лікар же казав, пройде... Га?.. Ах, яке якраз тепер свинство...

З веранди чути голосні фрази й окремі слова.

- Артист не має нації...

- «Шлунок»...

- Форма?

- Яка форма?

- Що таке «форма?»

Ріта. У Парижі не пройде... Лікар не міг тобі цього сказати. Це тобі хочеться так думати...

Корній (прислухаючись до розмови на веранді, неуважно до Ріти). Ну от… Звичайно, хочеться так думати… (Зупиняється, слухає). Але ж... хворіють же діти й тут...

З веранди:

- Одне мистецтво має вічність!

- О?

- От і «о»... Бо одне воно... форма... а всякий артист... Ха-ха-ха!..

Корній (до Ріти). Я зараз. (Хутко йде на веранду).

Ріта. Корнію! Я маю поговорити з тобою.

Корній. Зараз, голубко, зараз... Я тільки два слова скажу... (Поспішно виходить).

Ріта закусює губи й помалу повертається до дверей уліво. Звідти обережно виглядає й виходить Ганна Семенівна, питає:

- Ну?

Ріта (хмуро, різко): Нічого. Його ніщо не пробирає.

Ганна Сем. Але ж хоч трошки ревнував?

Ріта. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цілувалася з другим, а йому підставили його полотно, він би й тоді забув про мене. (Тріпнувши головою). Ну, добре!.. Хай так! Побачимо ж коли так.

Ганна Сем. Ах ти горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталося з ним. І не злого ж серця, господи милостивий. І от таке!

Ріта. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, ні! Хоч би воно йому там було найгеніяльніше! Це ще ми побачимо. Хай іде до своєї Сніжинки, коли не любить, а брехати собі не позволю. (Бере зі столу ніж і сильно встромляє його в стіл).

Ганна Сем. Та що ви, Рітонько?! Він вас не любить?

Ріта (гордо). Ого! Хай спробує. Не в тому річ! Він мусить бути батьком, раз родив дитину. Сам застудив, дитина хвора, грошей нема і йому те все байдуже... Ще сміє ревнувати! Чекай... (Хмуро задумується).

Ганна Сем. Коли ревнує - знак хороший... Ах, біда яка!.. І не злого серця, господи милостивий… Ну, а цей Мулен хоче купити картину?

Ріта. Хоче, здається. Тільки Корній ніби не розуміє моїх натяків. А якби я схотіла, Мулен купив би. Та й йому самому вигідно купити... А поганий усе таки спосіб ми придумали, мамо... Негарний...

Ганна Сем. Е, моя дитино, коли сім’ю рятувати, то всякі способи хороші. Аби дав бог, щоб поміг тільки, щоб очулось його серце... Сім’я більше за все...

Ріта. Не в тому... А в тому, що й я може ж не дерево.

Ганна Сем. (тривожно). О? Ну, в такому разі краще вже... О, хай бог милує! Краще вже хай свої геніяльні картини малює...

Ріта (саркастично). Так? Аби синкові жінка вірна була? Ха-ха-ха! Може і з тим скажете помиритись, що він на Сніжинку задивляється? Аби йому добре було? Овва! Коли він так, то й я не буду мовчати. До якої це пори буде?! Дитина? Він кидає і я кину! Хай!

Чути плач дитини. Обидві прислухаються.

Ріта. Лесік плаче! (Раптово тривожно кидається й прожогом вибігає в сусідню кімнату).

Ганна Сем. (Ідучи за нею, с сумною посмішкою хитає головою). Ой, така якраз, що кинеш! (Виходить).

На веранді весь час чути глуху розмову. Чується стук. Потім двері з веранди одчиняються і входить Мулен.

Він не молодий уже, але рум’яний, з черевцем, очі розумні, хитрі, сластолюбиві й веселі. Пишна золотиста борода розчісана гарним віялом. Волосся посередині з пробором, в оці монокль, одягнений з чисто паризьким шиком.

Мулен. Madame? (Озирається. Прислухається до кімнати, з якої чути плач дитини).

У дверях на веранду з’являється Сніжинка.

Вона гарна, ясно-біла, вся пухка і жвава, з яскраво-червоними губами. Рухи повільні і ґраціозні, як льот сніжинок, убрана з тонким і випещеним смаком, любується собою й почуває владу своєї краси і привабливости.

Сніжинка (з легкою посмішкою слідкує за Муленом. Потім входить за ним в ательє й питає): Месьє, певно, хоче спитати madame, як вона відноситься до теорії мистецтва Ґюйо? (Лукаво посміхається).

Мулен (сміючись). Мадемуазель Сніжинка чудесно вміє проходити до самого дна душі людини. Ви якраз вгадали моє таємне бажання.

Сніжинка. Я надзвичайно рада! І думаю, що мадам Пантера, чи то пак! - мадам Каневич з великою охотою скаже вам. Я підкреслюю, месьє, вам, бо з другими вона не охоче про це балакає. Месьє Мулен не вірить? О, в такому разі вона нічого не скаже й ви нічого не знаєте. Розумієте? Хто в себе не вірить, тому ніхто другий не повірить. (Лукаво). А в таких справах як «теорії мистецтва» треба в себе вірити.