Доля - Павло Грабовський

Зліг я - мукам нема впину...

Не злягати вже повік

На оксамит масаковий,

Не злягати вже ніколи

Моїй галоньці чудовій,-

Жалкував я мимоволі:

Не припасти більш ніколи.

Хмара диму заходила,

Заходила, мов з кадила...

Що се? Ангел спочуття?

«Згинь, напасна потороче!

Сам бог визволити хоче,

Посилає забуття.

Швидше ж пити його буду,

Щоб не згадувать Ленори:

Все, що давить, скину, збуду;

Пам’ять зітреться Ленори!..»

Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику, мій жаху,

Лихий демоне чи птаху!

Тебе вихром принесло,

Чи дух ночі спокусливий

Тебе шле в наш край журливий,

Де панують смерть та зло?

Та скажи: чи є злік ранам

Там, де всі по божій волі

Всі ми будем; забуття нам

Чи дадуть хоч ті околи?»

Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику зловіщий!

Чи ти птах, чи демон віщий,-

Богом, скритим від усіх,

Вкупі з небом, заклинаю;

Ти скажи: в надземнім раю,

Межи ангелів святих,

Чи зустрінусь я з душею

Незабутньої Ленори,

Чи побачусь там із нею,

Що скрашає райські доли?»

Крук відрік на те: «Ніколи!»

Хто б не був ти: птах брехливий

А чи Демон, Дух злосливий,

Геть від мене! Геть туди,-

Проказав я, з місця вставши.-

Геть - де Пекло Ночі завше,

Не вертайсь мені сюди!

Чорніш пір’я твоя злоба,

Твоя лжа, твоє «ніколи»;

З мого серця вийми дзьоба;

Щезни лютий!» Крук поволі

Відповів на те: «Ніколи!»

З того часу над дверима,

Мов примара невмолима,

Крук насуплений сидить...

Ні спочинку, ні поради:

Не спурхає він з Паллади,

Сонним Демоном глядить.

Горить світло; тремтять тіні

Від дверей, хвилюють долі;

Топнуть очі в тім тремтінні;

Мре від його дух мій кволий,

Мре - не збудиться ніколи.

II. АННАБЕЛЬ-ЛІ

Все те сталось давно,

Дуже сталось давно,

В королівстві морської землі:

Там жила, там цвіла

Та, що завжди була,

Завжди звалася Аннабель-Лі.

Ми кохались удвох;

Те кохання обох

Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі

Не давались журбі

В королівстві морської землі;

Ми кохались не так,

Як кохається всяк,-

Я та любонька Аннабель-Лі.

Покохалися ми:

Серафими сами

З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно

І зчинилось давно,

В королівстві морської землі:

З хмари вітер дмухнув,

Він зимою війнув,

Повійнув він на Аннабель-Лі.

От зійшовся услід

Із плачем сумний рід

І від мене її узяли,

Щоб навік положить -

Там, де нині лежить,-

В королівстві морської землі.

Частки наших святих

Не зазнали утіх

Серафими, що в раї жили.

От і сталося так

(Як се відає всяк

В королівстві морської землі):

З хмари вітер завив,

Він дмухнув, він згубив

Уночі мою Аннабель-Лі.

Ми любились тепліш,

Ми любились миліш,

Аніж ті, що життя прожили,

Ті, що мудрості більш здобули;

Серафими сами,

Навіть демони тьми

Мою душу не в силах були

До заман прикувать,

Від душі одірвать

Чарівниченьки Аннабель-Лі.

Місяченько сплива -

Промінь сни навіва

Про голубоньку Аннабель-Лі;

Зорі зверху горять -

А на мене зорять

Очі світлої Аннабель-Лі;

Тінь заблима нічна -

Скрізь зі мною вона,

Незабутня, заручена, пташка ясна,-

Обік неї лежу я у млі,

В домовині морської землі.

Вільям Купер

* * *

Я бажав би відсіль на край світу втекти,

Чи розваги б собі не спіткав де,

Щоб не бачить, як кров розливають кати

Та безкарно знущаються з правди.

Бо тут пекло кругом, гидкий брязкіт заліз...

Я ненавиджу рабства кайдани;

Завмирає душа, болить серце до сліз;

Жду: коли воно все перестане?

Сей здихає в ярмі, той добра не щита,

Знай купається в ласощах різних;

Чи згадаємо ж ми про науку Христа:

«Пригорніться по-людськи до ближніх!»

«Братство», «рівність» - слова... але й ті... де вони?

У нарузі, пилу та проклятті;

Вітер їх розмахав, як сухі бур’яни,

Що на попіл згоріли в багатті.

Братство... рівність... Які? Ми не рівні хіба?

Чого ж я побиваюсь, як дурень?

Що у мурина кожа занадто груба,

Що убогий, обшарпаний мурин;

А плантатор його - дука, білий на вид...

Еге... чорний наш мурин, як чобіт,

Та ще й дранець, злидар... Що ж? Туди йому й слід,

Хай же, кажуть, на «білого» й робить!

Де ж завіти святі? Хто на їх потура?

Батіг іродський ляска над братом...

Будь ти проклятий, хай тебе грім покара,

Держилюде, що родишся катом!

Згинь, невільництво, геть! Я не хочу ганьби,

Щоб улітку, в жари опівднішні,

Холодочком мене обвівали раби,

Білих здирців брати безутішні!

Володіти людьми? Прийде час, дукачі!

Розкує тих, що ви катували,

Що на вас же лихих цілий вік, орючи,

Кров’ю-потом лани обливали!

Людський образ бере всю прихильність мою,

А не то, щоб у плуг, як скотину!

Легше ж сам я в кайдани себе закую,

Ніж замучити брата-людину!

Томас Гуд

* * *

Знов загинула душенька праведна;

Тільки б жити, вона ж