т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Кузьма. А чого ж той... чого ж вона не хоче так, як він каже?
Гнат. Е, відчепись... Ходім і ми,- холодно.
Іде за депо, за ним Кузьма, наперед зачинивши двері. Якийсь час нема нікого.
Виходить Корольчук, за ним Наталка.
Корольчук (спиняючись). Ну, чого тобі хочеться, кажи прямо?
Наталка мовчить, потупившись, мне руками хустку.
Корольчук. Ну, Наталко? Мені ніколи.
Наталка (тихо, не підводячи голови): Не їдь у Горохове... Не ходи сюди.
Корольчук. Знов! А тобі кажу, що від цього?
Наталка мовчить.
Корольчук. Ну?
Наталка. Тебе арештують або... уб’ють.
Корольчук. Ну, так що? Яке тобі діло? (Наталка мовчить). Ніхто мене не арештує і не вб’є. Іди додому, прощай, у мене справа тут є.
Наталка. Оля тебе не любить.
Корольчук. А тобі яке діло? Ну, не любить, то що з того? Ну, чого ж мовчиш? Ти мені це хотіла сказати? Ну, я знаю. А що далі? Щоб я тебе полюбив? Не люблю й не полюблю. Ну?
Наталка мовчить, потім помалу мовчки повертається і йде назад. Корольчук іде до депо, хмуро роздивляється навкруги. Виходить Оля.
Оля (весело). А! Добривечір! Чого ж сам прийшов?
Корольчук. А з ким же ще?
Оля. Ну, хоч би з моїм татом та з десятком поліцаїв.
Корольчук. Ти знаєш, що ти говориш?
Оля. А що ж тут такого надзвичайного?
Корольчук. Я прийшов не лаятися з тобою, а побалакать... Там (хита на станцію) за стражниками поїхали.
Оля. Знаємо й чекаємо їх.
Корольчук. Вас усіх розгонять і заберуть паровоза.
Оля. А ти їм поможеш, правда?
Корольчук (по павзі). Так от, я прийшов сказати тобі: - Хочеш, я поїду на паровозі в Горохове.
Оля робить здивовано-радісний рух.
Корольчук. Але з умовою.
Оля (осідаючи). Ага!
Корольчук (по павзі). Щоб ти зразу ж повінчалася зо мною й не мішалась до революції.
Оля. Так. Ну, так я не хочу. Можеш не їхати.
Корольчук. Ага! Так я й знав!
Оля. Нащо ж питав, як знав. (Сміється).
Корольчук. Дурний. А дурний завжди вірить усім.
Оля. Що ж ти вірив, що я згоджуся?
Корольчук. Я вірив, що ти справді любиш мене.
Оля. Може й люблю, а може й ні. Такого, який товаришів покидає для своєї втіхи, такого не люблю.
Корольчук. Яка ж моя втіха?! Що ти плетеш? Що ти справді? Яка втіха?
Оля. А така, що ти... А, Остапе, що двадцятий раз про те саме говорити. Годі. Не покину я товаришів і кінець. Ти можеш,- кидай.
Корольчук. А ти для своєї втіхи не жертвуєш інтересами товаришів?
Оля. Як саме?!
Корольчук. А так. Щоб не вийти за мене, ти не хочеш їхати зо мною в Горохове, а, значить, помогти товаришам.
Оля. Так ти так мене хочеш взяти? Силою? Примусом?
Корольчук. Як би не було, а ти хочеш так помогти товаришам? Га?
Оля. Ні!
Корольчук. Ага! Ну, то так ти мене любиш.
Оля. Не люблю я тебе! Зовсім не люблю, ніколи не любила й не буду любить. Іди звідси... Іди до жандармів!
Виходить Кузьма і Гнат.
Гнат. А! Здоров... Ну, що?.. (Ніяково дивиться на обох).
Корольчук. Здоров...
Гнат (до Корольчука). А паровоз тут! (Хитає на депо).
Корольчук. Знаю. Відберуть усе одно...
Гнат. Ну, хто його зна. Може хочеш проїхатись в Горохове?
Оля. Він в губерню поїде.
Корольчук. У вас же Жмаха єсть.
Гнат. Жмаха. Чорт його зна, де той Жмаха... А то б може поїхав би, га? Виручити...
Корольчук. Не поїду.
Кузьма. Стидно, товаришу. Не годиться так...
Корольчук. Кому годиться, а кому й ні. (До Олі). А що до губерні, то... лучче б таких слів не говорить...
Вибігає Василь, задиханий.
Василь. Пропало діло! Ху! Жмаху арештували… Вже третій день у Капустянім... Тесть приїхав...
Гнат. Та не може буть?! Ну, пропало...
Оля. Та-а-ак...
Оля й Кузьма (разом). Ах, ти ж господи! Що ж тепер?
Василь. Там хлопці хвилюються... Хотять іти в Капустяне й силою визволити Жмаху… Дурниця,- нічого не вийде. Там стражники стережуть... Не можна одговорить... Іди, Гнате, щось скажи їм… Швидше... Вони хотять зараз іти.
Гнат. Ех, пропало діло! Що ж тепер? Остапе!..
Корольчук. Ну?
Гнат. Рішай.
Корольчук
