т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Роман. Вибачай, Христю, я, власне, не знаючи з якого приводу ти...

Христя. Я з приводу твого листа, який ти прислав мені. У ньому ти докоряєш мені, що я насилую волю й свідомість нашого сина, що не даю йому зробити вибір, я от і привела сюди нашого сина, щоб він зробив цей вибір...

Роман. Але ж... я зовсім не думав, що це так. Мені, розуміється, приємно бачити Натуся, і я вам дякую, що... Здоров, Натусю... (Підходить і простягає руку Натусеві, хлопець ще щільніше горнється до матері). Що ж ти мене вже не пізнаєш, Натусю? Га? (Присідає коло нього). Ну, здоров, давай лапу. Забув? Чого ж ти мене боїшся? Ну, іди сюди, ми побалакаємо. Іди, мій хлопчику, ми ж так давно не бачились. Ти скучив за татом? (Тягне до себе Натуся, той хмуро опирається).

Олімп. Іван. Навіщо ж ви тягнете дитину? Сами насилуєте, а кажете, що другі насилують. Бачите, що дитина боїться вас.

Роман (силкуючись жартувати). Що ж я йому зробив? Я не страшний, чого йому боятися.

Олімп. Іван. Такого батька всяка дитина буде боятися.

Христя. Тепер ти сам бачиш, що зробив з свого сина? Бачиш? Я його не силую? Ти думаєш, що дитина нічого не розуміє? Не бійся, він уже розуміє і, дійсно, має рацію боятись.

Роман. Господи! Чекай, Христю, так же не можна... Підожди, дай же хоч... Я не розумію. Натусю, за що ж ти на мене сердишся? Що ж я тобі зробив? Я так давно не бачив тебе, скучав за тобою, а ти он який... А ще запорозький козак. Хіба запорозькі козаки були такі зо своїми татами. Ну, йди до мене та поздоровкайся по-козацькому, здорово так... Ну?

Натусь засоромлено, але м’якше дивиться на нього, потім підходить і простягає руку.

Роман (радісно). Ну, от! От бачиш... От тепер уже зовсім не той... Ну, так скажи ж мені, ти скучив за мною? Га? Ходім, сядемо там з тобою...

Христя (різко). Натусю, не ходи туди!..

Роман. Христю, але ж так не можна!

Христя. Ти насилуєш його. Можеш говорити з ним тут. І, взагалі, я не розумію, чого тобі ще треба. Спитай його, чи він хоче зостатись у тебе і більше нема чого балакать. Я не прислуга твоя, щоб стояти біля порога! І це називається делікатність! Елементарної ввічливости нема!

Роман. Вибачайте, ради бога, але я... Прошу сідати... Будь ласка... Може, чаю?

Христя (з посмішкою). Дякую дуже... Натусю, іди сюди...

Петро (обурено). Позвольте, добродійко, раз ви привели сина, щоб він міг зробити вибір так не насилуйте його.

Христя. А вас я прошу не мішатись не в своє діло! Не до вас прийшла!

Роман. Петре, Петре, не треба, мовчи.

Чуй шепотом щось говорить Петрові, він стискує плечима й одходить до вікна.

Роман (усе держачи Натуся, сідає недалеко від Христі й садовить сина на коліна). Ось ми тут з тобою сядемо. Правда? А який у тебе жупан гарний!

Натусь. Це не жупан, а блузка. Жупани не такі.

Роман. А, правда, не такі, не такі, це дійсно. Ну, а хочеш, я тобі куплю жупан?

Олімпіада Іванівна обурено шепоче Христі.

Натусь. Купи. А ти, тату, вже професор?

Роман. Професор, хлопчику.

Натусь. А автомобіля ще не маєш?

Роман. Ні, ще не маю. А ти любиш кататись на автомобілях?

Натусь. Люблю.

Роман. А за мною ти скучав? Га?

Натусь починає мовчки злізати з колін.

Роман. Куди ж ти? Куди, хлопчику, га?

Натусь. Пусти мене...

Роман. Чого ж ти тікаєш, га? Ти мене не любиш, ні, дитино моя, за що, га?

Натусь. Ти - не добрий. Я не хочу, пусти. Мама і я плачемо через тебе...

Роман. Хлопчику, ти не знаєш, я мамі нічого не зробив... Ти ще малий, ти не можеш зрозуміти...

Натусь (дивиться з ненавистю на Дзижку). Ти любиш оту шлюху, а нас не любиш, пусти мене. (Виривається й біжить до матері).

Роман (до Христі). Господи! Що ти з ним зробила!

Христя (до Натуся). Натусю, не можна так! Негарно!

Натусь (топаючи ногою й люто поглядаючи на Дзижку). Шлюха! Шлюха! Ти сама казала, що вона шлюха!

Олімп. Іван. Натусю, не можна, дитино!

Христя заспокоює Натуся.

Дзижка (тихо, спокійно й рішуче до Романа). Романе! Ти повинен іти до своєї дитини. Ти бачиш, в яких вона руках?

Христя. Краще б на свої руки подивилась.

Роман (хрипко до Натуся). Натусю, зостанешся зо мною? Га?

Натусь. Ні-ні! Я без мами не хочу!

Дзижка. Іди, Романе, ти мусиш іти, коли любиш свою дитину...

Роман (до Натуся ще глухіше). А може, Натусю, зостанешся?

Дзижка (оглядається, бере пальто Романа й піддає йому). Одягайсь, Романе.