т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Чуй. Та нічого подібного! За віщо? Ми сами пізнаємо у Романа Вітальовича і кінець.

Мішель. Гм! Чекайте... Так... так... Ну, менше як п’ятдесят рублів не можна. Це рішуче.

Чуй. Дві десятки і кінець.

Мішель. Ну, помилуйте, Семене Семеновичу, треба ж усе таки бути гуманним. Прислуга, місце...

Чуй. Дві десятки. Прислуга буде рада. Скажіть, що ми з принципу більше не хотіли дать. Тим паче, що Роман Вітальович напевне сам скаже. Я думаю, що навіть зовсім не треба через прислугу.

Мішель. Ну, добре. Нехай буде так. Складаю на вашу душу, як постраждає прислуга. Вона, розуміється, візьметься. Нарід такий, що за копійку душу свою продасть. Добре. Так коли можна вам принести?

Дзижка. Як мога швидше, розуміється.

Мішель. Чудесно. Я думаю, що завтра в цю саму пору я буду у вас. Так?

Дзижка. Добре, я вас ждатиму.

Мішель. Ну, вибачайте, я спішу, і так запізнився. До приємного побачення. (Уклоняється й поспішно виходить).

Чуй. Але ж який шарлатюга: сто рублів!

Дзижка. Що ж він їй там написав? Що він їй міг написати? І мені ні слова. Через що? Боїться мене, не довіряє? І що він їй таке написав, що у неї дух піднявся? Не уявляю собі!

Чуй. Та чи правда ще цьому? Можливо, що цей жулик просто хотів авансом виманити ще з десятку і видумав усе.

Дзижка. Ні-ні, він напевне написав. Я це знаю. Він усе жде якогось листа сьогодні. Очевидно, відповідь від неї. Але що він їй міг написати? Що вернеться? Але чого ж ховати від мене? Хіба я його хоч колинебудь держала, не пускала? Хіба я сама не бачу, що йому тяжко. За віщо ж таке недовір’я? Нічого не розумію.

Чуй. Та поговоріть із ним і виясниться.

Дзижка. Ой, ні! Коли він не хоче сам говорити, з якої ж речі я буду лізти до нього. І, ради бога, Семене Семеновичу, ні словом йому про це. Добре?

Чуй. Ну, мені зовсім нема чого мішатись. Це - ваше діло.

Дзвінок.

Дзижка. Це, мабуть, Роман або пошта. (Біжить до дверей. По павзі, стоячи на порозі). А, це ви! Де ж ви зустрілися?

Роман (входячи з Петром у пальті). А пошти не було?

Дзижка. Ні, не було. І мабуть, Романю, вже й не буде,- пізно. Завтра, напевне, вранці прийде.

Роман. Гм! Повинно б уже сьогодні бути. Доброго здоров’я, Семене Семеновичу. Ви давно? (Не слухаючи його, до Дзижки). А в якій годині звичайно приходить поштальйон?

Дзижка (вітаючись з Петром). О сьомій, а тепер уже більше восьми... Та чому ти не роздягнешся, хіба ще куди підеш?

Роман (машинально роздягається і складає одежу на стілець). Ні, не йду...

Петро. А, Чуй-Чуйчику, як ся маєш? Ну, нарешті, можеш поздоровити мене. Панове, об’являю вам радісну новину: нарешті я їду до Петербурґу. Продав картину і складаю манатки.

Чуй. Невже продав? За скільки?

Петро. Мало,- тисячу.

Чуй. Тому самому?

Петро. Атож.

Дзижка. Значить, з вас могорич?

Петро. Звичайно. Чуєш, Романе, от і Ольга Устинівна каже, що могорич. А він, комік, протестує. Думає, як студенти його на руках носять, так він і справді святий? Не забувай, голубчику, що ми - не студенти і знаємо дещо більше за студентів. Прошу, шановне товариство, завтра до мене на прощальний вечір! (Церемонно уклоняється).

Дзижка. З охотою.

Петро (до Романа). Чуєш, ти? От як йому закрутила голову слава! Пройшли разом три квартали і він ні одного слова не чув, що я йому казав. Повна голова проблем. Чи він хоч їсти не розучився, Ольго Устинівно? Це з ученими трапляється, я чув.

Дзижка. Роман сьогодні трошки стомленим себе почуває, ви не звертайте уваги. Може б ти, Ромо, пішов до себе спочинув?

Роман. Ні, нічого... Я так... Тут у мене деякі комбінації... Ну, нічого. Так що ти говориш, Петрусь?

Петро. От як бачите! Цілу годину говорю з ним, упріваю, а він потім: «Так що ти говориш, Петрусь?»

Всі сміються.

Дзвінок.

Дзижка. Хто б це міг бути?

Роман. Мабуть, пошта. (Хоче бігти).

Дзижка. Та сиди, Романе. Марта принесе, коли пошта. Будеш вибігати на кожний дзвінок! Мабуть, хтонебудь із знайомих.

Марта (входить з сіней і, зачинивши за собою двері, зляканим шепотом). Пані, там... стара пані... з Натусем і Олімпіядою Іванівною...

Всі мимоволі підводяться.

Дзижка. Христя Парменівна? До кого ж вона?

Марта. До пана...

Роман (хвилюючись). До мене? Ага, нуда, так-так... Так скажіть, Марто, щоб сюди... Або я зараз... Ні, нічого, нехай сюди. Ти, Олю, нічого не маєш проти? Знаєш, я хотів тобі сказать... Ну, та нехай... Просіть, Марто... (Марта виходить). Як же це так? Це зовсім...

Входять: Христя, держачи Натуся за руку, за ними Олімпіяда Іванівна. І та, й друга мають холодний, ображений і гидливий вираз на лицях. Озирають хату з ворожістю й насмішкою. Натусь горнеться до матері й дивиться з-під лоба.

Христя.